Будинок Ніколсів

Будинок Ніколсів

Ми говоримо, що для всього є правильний час та місце. Це легко сказати, але важко зрозуміти. Потрібно жити цим, щоб зрозуміти це».
(Гуркіт Грому, черокі)

Будинок збудував ще мій прапрадід Єхіїль Ніколс у 1851 році. Добротний такий будинок із кількома господарськими прибудовами. Його оточують ліс з одного боку та пасовища з іншого. Спочатку ці землі належали індіанцям апсароке, які самі себе називали «дітьми великого птаха». Була це звичайна ворона чи якийсь інший птах – хто знає? Але за тих часів їх називали просто «кроу».

Кроу жили в долині річки Єллоустоун, а мій прапрадід з прапрабабою розводили корів недалечко на фермі. Обидва вони були родом із Лідса, але поїхали звідти після закінчення будівництва водного каналу, який з'єднав їхнє рідне місто з Ліверпулем.

Кажуть, моя прапрабаба була привабливою жінкою і вправною господинею. Про мого ж прапрадіда згадують з неохотою, наганяючи на слухача такого страху, що, проходячи повз наш будинок, він завжди прискорює крок. Та всі ці вигадки знайомі мені з дитинства. До речі, я бував у тому будинку – спускався у льох і піднімався на дах. І ніколи раніше не зустрічав привида Єхіїля Ніколса і не чув, як той спускається сходами. Моя бабуся говорила, це тому, що його душа горить у пеклі, а значить, назад їй немає ходу.

Невезучий він був чоловік, повторювала вона. Якось гроза застала його на рівному місці, і блискавка вдарила прямо в тім'я. Єхіїль вижив, але обличчя його спеклося, а рука почала сохнути. З тих пір люди-кроу, які жили у своїх тіпі у лісі та на березі річки, перейнялися до нього особливою повагою. Одна з їх легенд розповідала про хлопчика, який впав у багаття, вижив і став героєм. Можливо, вони чекали від мого прапрадіда чогось такого. Вони вірили, що його охороняють духи землі й неба, а його рука має цілющу силу.

Нічого такого, звісно, й близько не було. Душа Єхіїля Ніколса була черствіша за хлібний окраєць, що завалився за піч. І чарівництва в ньому було стільки ж, скільки у звичайній цурці. Але на всій Землі не знайдеться людей, забобонніших за тих кроу. Навіть тепер, коли вони користуються електричними приладами, вони вірять у всяку дурню.

Якось до будинку Єхіїля Ніколса прийшла жінка з племені апсароке. Волосся її було намащене салом, а з вух звисали прикраси з мушель та дрібних намистин. На руках вона тримала хворе немовля - воно все вкрилося висипом і хрипіло. Жінка хотіла, щоб старий поклав на дитину руку та зцілив її від хвороби. Її чоловік привів із собою двох чудових жеребців як підношення, але мій прапрадід узяв рушницю і вигнав їх із ферми. Він кричав їм: «Забирайтеся геть, смердючі дикуни! Геть з моєї землі!»

Треба сказати, що найбільше у світі кроу люблять своїх дітей. Вони пізно віднімають їх від грудей, а потім трясуться над ними, як бідняк над єдиною коровою. І якщо хтось із дітей помирає, на знак жалоби кожен із родичів відрізає собі по одній фаланзі пальця. Чи це не дикість? Вони кладуть палець на лезо сокири і вдаряють по ньому каменем. Іноді уламок кістки залишається стирчати назовні, а шкіра навколо нього запалюється та гниє. Такі рани затягуються нескоро і завдають постійного болю.

Всі, хто жив у долині Єллоустоун, знали про цей звичай. І коли ті ж чоловік і жінка прийшли наступного дня до будинку Ніколсів, у них не було по одній фаланзі пальця. Свою померлу дитину вони закопали прямо перед порогом будинку.

Моя прапрабаба ще тоді сказала, що все це на лихо. Сама вона була при надії, і вид похорону справив на неї сильне враження. Сам Єхіїль Ніколс того дня допомагав таврувати худобу на сусідній фермі і не був присутній при тому святотатстві. Але коли повернувся і дізнався про те, що сталося, то взяв лопату, відкопав немовля і спалив його на задньому дворі. А потім помочився в багаття, чого, мабуть, робити було не слід.

Звістка про цю подію розлетілася по всій окрузі. Її обговорювали всі, кому не ліньки. Деякі вважали, що така наруга роздратує кроу, і вони виріжуть всіх Ніколсів, а будинок спалять. Мабуть, саме так вони і вчинили б, якби випадок не розпорядився інакше.

Та померла дитина була лише першою, хто загинув від кору. Протягом наступних двох тижнів до будинку Ніколсів «ворони» знесли десятки трупів. Дорослих і дітей вони закопували по всій фермі – та не абияк, а в тільки їм знаному порядку. Вони робили це таємно, зазвичай вночі, так що Єхіїль Ніколс змушений був найняти кількох міцних хлопців, щоб ті вартували будинок уночі. Вони підстрелили кількох кроу, але все без толку. Могил ставало дедалі більше, і ферма поступово перетворювалася на цвинтар.

Щоранку мій прапрадід здійснював обхід своїх володінь, відшукував місця із вивернутою землею, розкопував ями та спалював трупи. Моя прапрабаба злягла з лихоманкою. Її нерви зовсім розстроїлися, і вона проклинала то свого чоловіка, то всіх індіанців у світі. Вона була ще дуже молода і норовлива і сказала, що якщо втратить дитину, то покине і цю прокляту ферму, і цей дім, і Єхіїля разом із ними.

Зрештою, так і вийшло. Живіт у місіс Ніколс виріс, і вона з нетерпінням чекала появи первістка. І кожен новий день їй спадало на думку таке, чому інші тільки дивувалися. Вранці, тільки піднявшись із ліжка, моя прапрабаба бралася за молоток та цвяхи. Розставивши столи та стільці в найнепередбачуваніших місцях, вона прибивала їх до підлоги. Покінчивши з меблями, вона взялася за кухонне начиння, а там дійшла справа і до всякого дріб'язку. Будинок перетворився на бедлам. І нічого з усього цього вона не дозволяла зрушувати з місця, а якщо хтось не слухав – кидалася в крик і сльози.

Мій прапрадід очікував, що коли народиться дитина, глупство вийде з неї само собою. Але коли настав час народжувати, на мою прапрабабу раптом зійшло нове прозріння, і все, що було прибито до підлоги, вона почала віддирати кліщами. Коли в місіс Ніколс відійшли води, вона вчепилася руками в табуретку і не хотіла її відпускати. Вона повторювала, що все наплутала, і зробити все треба було інакше. Але тепер надто пізно, і вона нічого не встигне виправити.