ГЛАВА 18

     Аліна.

     Аж цікаво, Вероніка точно моя родичка по крові чи мене підкинули? Через п'ять хвилин знайомства вона з моїм сусідом розмовляють так, наче знають один-одного усе життя.

     Ось вже й до МОГО будинку запросила, й каву запропонувала…

     А я?

     Я теж кави хочу!

    Він по хазяйськи вмостився за кухонним столом, та ще й на моєму улюбленому місці, відкинувшись на спинку стільця. Такий собі космато-волохатий лев, але це не його територія… 

- Ви так пасуєте один-одному! Мужній, сильний  і надійний чоловік та ніжна і тендітна жінка. Чудове поєднання. - Воркоче сестра наливаючи гарячу каву в кружку Арту.

     Добре що про мою легку придуркуватість сестра змовчала. Хоча… Може то я занадто самокритично! Хто зна… Хто зна… Адже, якби це було не так, я б не потрапляла в такі ситуації… 

       От скажіть мене хто нормальний  і при розумі піде вночі до чоловіка, якого в реалі ненавидить?! Чи те, що я до нього відчуваю по іншому називається? У такому разі ЯК?

- Він любить з пінкою і горіховим смаком! - Хоча кого я намагаюся обдурити своїми порадами,  Ніка готує чудову каву, тож точно не зіпсує. Ех!

- Ось пригощайся, смачний рулет з полуницею. Аліна його обожнює. 

- А куди поділася Марічка? - Подаю нарешті голос, бо вже починаю відчувати себе зайвою в їхньому дуеті.

- А її майже одразу як ти пішла забрав чоловік. - Відповіла Вероніка.

- А рулет звідки? - Поцікавилася в сестри.

- Треба ж було чимось себе зайняти! - Вона знезала плечима. - Ти пішла, лишивши телефон вдома. Я протверезіла. Та ще й сама вдома…

      Звичайно! Чому це мені о другій годині ночі не приходять ідеї заморочитися випічкою! Можливо б тоді був шанс заснути у СВОЄМУ ліжку!

- Дуже смачно! - Велетень відкусив чималенький шматок, їж не обляпайся!  

      Як думаєте? Якщо він одразу не викрив мене на брехні, який шанс, що не розколеться й надалі? І що саме попросить за свою відіграну “партію”? Ох, можна я про це подумаю потім? Зараз і так кепсько. Навіть кава не врятувала, хоча одне око все ж таки розплющилося.

- Кохана! - На його обличчі засяяла хитрувата посмішка.

      Кхе-кхе! Так, це я вдавилася черговим ковтком напою після його слів! А ви не перегравайте “любчику! 

- Чому так далеко? Я думаю нам не слід соромитися твоєї сестрички! Йди но сюди! - Поплескав по своєму коліну.

      Ага щас-с-с! З легкого розбігу! Та мені на їжака зараз присісти було б простіше! 

- Дійсно! Алінко! Я нічичирк! - Вона приклала вказівного пальця до свого милого ротика. 

     Звичайно! Знаю я твоє “нікому”...

     І ця його самовдоволена посмішка. А ще ситуація в якій я опинилася. 

    Увесь його вигляд наче промовляє: “Ну давай, Алінко! Ти сама придумала цю гру! Я тебе не змушував брехати сестрі, що в тебе є хлопець на ім'я Арт! То май сміливість! Грай до кінця!”

      Арт.

      Моя “кохана” не дуже поспішає зайняти запропоноване місце. Переминається з ноги на ногу. Вибач Аліно, інших варіантів, сьогодні принаймні, так точно не буде! Задоволено шкірюся!

- Вона в мене як почне соромитися! - Видаю чергову фразу, яка змушує Аліну червоніти. Наче бальзам на душу. Спостерігав би вічність.

      Знову ляскаю по нозі. 

      Цікаво, чи зробить це? 

      От і перевірю! 

     Виклик кинула вона сама! Не те щоб мене зачепила вранішня розмова, але відступати теж не збираюся. Цікавість? Можливо! А може ще щось! От і дізнаюся нарешті чому “залип” на цій “міс рожевій піжамі”. 

     Аліна досхочу може вдавати з себе “я нітакая (* слово навмисно змінене автором), я чекаю трамваю!”, якось вже спробую приборкати цю недоторканку!  

- З Вами звичайно добре! Але мені вже час на автовокзал! - З сумом у голосі промовляє сестра Аліни зиркаючи на годинник.

- Які проблеми? Ми з Алінкою відвеземо!

- Любий, а тобі хіба нікуди не треба? - З надією в голосі питає “моя дівчина”.

- Для твоїх родичів в мене завжди знайдеться вільний час! - Відповів, спостерігаючи, як  на її обличчі почали з'являтися бордові плями.

- М-м-м. Як мило! - Вероніка розплилася в задоволеній посмішці. - А можна мені фоточку з Вами? 

     Ну якщо для останньої стадії “мі-мі-мі” то треба, будь ласка! 

    Повільно підходжу до Аліни, проводячи пальцями по її хребту, торкаючись оголеної шкіри на попереці. Ніхто її не просив вдягати такого короткого светрика, тепер хай “насолоджується” мурахами… 

- Може не треба? - Пропищала вона.

- Боже, люба! Не будь такою забобонною! - Шепочу на вухо обпалюючи її шкіру теплим подихом. 

     Після цих слів беру з рук сестри телефон, притискаю Аліну міцніше до себе й роблю селфі, під задоволені оплески Ніки, яка тільки й того, що не підскакує від радості! 

     Потім лишаю дівчат наодинці, повертаюся до свого будинку, відкриваю гараж і викочую вінтажну автівку мого діда. Теплі спомини накривають. Пригадалося: як ми разом ремонтували цю машину, як він вчив мене водити у 16 років, як я ледве не розбив її, спробувавши проїхатися сам без нього. Ех, класні були часи! Щасливі! Світлі! Теплі!