Ребекка

Один повільний крок за іншим. Сходинки, здавалось, вперто намагаються втекти з–під ніг. З останніх сил утримуючи рівновагу, хлопчик не міг відірвати очей від побаченого. Тіло дитини застигло в неприродній позі. Вона була схожа на ляльку, яку випадково впустили. Тендітна маленька ручка простягалась уздовж неживої фігури. Раптом її пальчики здригнулись. Повіки дівчинки відкрились і вона почала поволі підніматись на ноги. Обличчя не виказувало жодної емоції. Її очі виглядали затуманеними, наче залиті сірою фарбою. Кремезні рухи тіла нагадували маріонетку, яку смикає за мотузочки ляльковод. Вона була все ближче. Хлопчик міг лише стояти і дивитись, він зльодянів. Страх оволодів його мозком і почав розсіюватись венами по всьому тілу. Він кричав що є сили, але рот не видавав жодного звуку.

Брендон різко підірвався з ліжка. Його серце виривалось з грудей, а по лицю стікав піт. В намаганнях віддихатись, він помітив Ребекку. Вона сиділа поруч і виглядала наляканою.

– Наснився кошмар? Як ти себе почуваєш? – стурбовано запитала жінка.

Брендон не одразу зрозумів де він знаходиться і що відбувається навкруги. Це лише сон. Той самий сон, який він бачив багато разів до цього.

– Все в порядку. – збрехав чоловік і під приводом спраги пішов на кухню.

Брендон заворожено вдивлявся у пітьму за вікном. У повній темряві, неначе під мереживом ночі, будинок був ледь помітний для людського зору і видавався доволі химерним. Через раптові пориви вітру, тонкі стебла кущових троянд бавились з  фантазією чоловіка, намагались видати себе за щось живе. Сьогодні він знову побачив її обличчя так само чітко, як і колись. Найменш помітні її риси, які викарбувались у його свідомості в той день, полишили далекі закутки пам’яті чоловіка і знову оселились в самому центрі його спогадів.

***

Ребекка метушливо збирала свою скрипку у футляр, поспішаючи на генеральну репетицію концерту. Її погляд зупинився на Брендоні, який сидів за столом. Його руки обгортали чашку з кавою, але чоловік не зробив жодного ковтку свого напою. Останні дні Брендон перебував у жахливому пригніченому стані. Як би сильно Ребекка не хотіла йому допомогти, чоловік лише закривався і піддавався емоційним тортурам у своїй голові. Зрада найкращого друга і втрата улюбленої справи вибили його з реальності. Судовий процес був у самому розпалі, і хоча адвокатка давала достатньо оптимістичні прогнози, здавалось, Брендона це не надто втішало. Ребекка розуміла: все що вона може – бути поруч. Це вона і робила. Але ось чого вона не розуміла, так це чому її коханий так сильно віддалився від неї. За всі роки цих стосунків в них було достатньо випробувань і складних періодів для обох партнерів. Але таке відсторонення і крижана байдужість зі сторони чоловіка були вперше. Ребекка відчувала, є ще щось. Щось, чим Брендон був неготовий з нею поділитись. І воно з’їдало його зсередини. З якоїсь причини, він не міг їй довіритись. Ребекка готова була дати йому час розібратись в собі, але розуміла, що так не може тривати постійно. Вона любила його, але себе вона любила більше. Питання було лише в тому, як довго вона зможе віддавати, нічого не отримуючи натомість.

Жінка підійшла до Брендона і обняла ззаду за плечі, вирвавши його з підступних пазурів підсвідомості.

– Я чекаю тебе увечері на концерті, тобі потрібно розвіятись.

– Твій виступ я не пропущу. – Брендон постарався видавити на своєму обличчі щось схоже на усмішку.

Ребекка поспіхом накинула пальто, сховавши під ним світлі пасма волосся, взяла у руки свій музичний інструмент і вийшла з будинку.

Погода цього ранку чудово передавала настрій дівчини: небо затягнуло хмарами, холодна мряка додавала місту ще більше сірих відтінків. Цей листопад був похмурішим, ніж зазвичай, і не тільки через погану погоду. Депресивний стан потроху долав Ребекку, навіть з її відчайдушним оптимізмом і звичкою в усьому шукати щось хороше. В житті її коханої людини відбулись важкі зміни, і вона намагалась бути тим променем сонця, який допоможе Брендону пережити це. Як він колись допоміг їй пережити смерть сестри. Навіть в свої одинадцять років Брендон розумів, чого Ребекка тоді потребувала. Він був поруч і  не ставив дівчинці жодних питань. Ребекку дивувало, наскільки стримано і беземоційно він сприймав смерть. Але тоді це було якраз тим, чого їй не вистачало. Мати Ребекки говорила дочці, що йде працювати в саду, коли сама зачинялась в амбарі і не в змозі стриматись, довго і гірко плакала. Свого батька вона не бачила без пляшки алкоголю в руці протягом тижнів. З ким би з сусідів вона не зіштовхнулась, граючись на вулиці, кожен дивився на неї жалісними очима. Ребекка так хотіла вирватись із несамовитого виру емоцій, що затягував її все глибше, і Брендон став тим, хто допоміг їй це зробити. Вже подорослішавши, вона зрозуміла, що покохала його саме за це. Тому зараз вона не мала права зламатись. Вона знала – Брендон потребував її підтримки як ніколи до цього, навіть якщо він відмовлявся в цьому зізнатись. Виринувши з озера своїх думок, Ребекка побачила, що снігопад припинився. Вона зупинилась і подивилась на небо. Через похмуре полотно тонким краєчком показались сонячні промені.

Ребекка зайняла своє місце і взяла в руки інструмент. Світло прожекторів засліпило очі дівчини, змусивши її трохи прищуритись. Концертна зала була заповнена, але одне місце у третьому ряду зоставалось вільним. Диригент почав рухати руками і в приміщенні залунала музика. Пальці Ребекки вправно перебирали струни її скрипки, музика поглинула гравчиню з головою. В ці моменти для жінки існували лише вона та інструмент. Ребекка відчувала кожен акорд, що роздавався м’яким звуком від дотику смичка. Тиша. Диригент опустив руки. Слухачі вибухнули гучними оваціями. Музиканти вклонились і почали покидати сцену. Ребекка подивилась вглиб зали. Місце у третьому ряду так і лишилось порожнім.