Епілог

Олеся прокинулася пізно. Сонце стояло вже високо та яскраво освітлювало всю горішню кімнату. Мама вже не спала — внизу гримів посуд, шуміла вода в раковині. Мабуть, сніданок готує. Олеся трохи полежала в ліжку, обмірковуючи події минулої ночі. Вона дуже хвилювалася, щоб усе вийшло так, як надумала відьма. Отак задумавшись, Олеся раптом відчула, що дуже голодна. Ще б пак, пробігала майже всю ніч лісами. Вона чекала, коли мама покличе її снідати, але та все не кликала. Мабуть, думає, що донька ще спить.

Олеся спустилася на перший поверх. Мама поралася на кухні та не почула її. Олеся вийшла у двір умитися та повернулася до будинку. І тут їй щось здалося дуже дивним. Що саме, дівчинка збагнула не одразу. Мама поводилася якось дивно. Вона поралася біля плити та раковини. Готувала сніданок мовчки, хоча зазвичай любила щось собі наспівувати під ніс, щоб не нудитися. Мама повільно помішувала кашу в каструльці та, здавалося, навіть не помічала доньку, що стояла поряд. Олеся тихенько кахикнула, але мама зовсім не зреагувала. Може, задумалася про щось своє?

— Мамо, доброго ранку! — привіталася Олеся. — Як ти…

Мама повільно відвернула голову від плити та подивилася на доньку байдужим, порожнім поглядом. Очі втупилися в Олесю, не кліпаючи, наче у ляльки. Мамина рука продовжувала мішати давно готову кашу монотонно, не відриваючись, ніби в робота, якого забули вимкнути. Олеся кілька секунд налякано дивилася на маму, але та ніяк не реагувала.

— Мамо, привіт. Як ти? Добре виспалася? — знову привіталася Олеся, намагаючись говорити якомога лагідніше.

— Хто ти? Що ти тут робиш? — холодно запитала мама, її голос звучав механічно, як в автовідповідача.

— Як це хто? — перелякано видавила Олеся. — Це ж я, Олеся, твоя донька. Мамо, тобі погано? Ти мене не впізнала?

— Яка донька? Нема в мене ніякої доньки! Я тебе не знаю! Що ти робиш у моєму домі?

Жінка витягла ложку з каші та зробила два повільні, механічні кроки в бік Олесі. Гаряча рідина скрапнула з ложки просто на ноги матері, але вона навіть не здригнулася. Її холодні очі втупилися в доньку, не кліпаючи. Олеся боязко позадкувала та вдарилася об стіл. Вона озирнулася та злякалася, бо лише зараз побачила, що залишки відьминого зілля, вже зів’ялі квіточки із корінцями в землі, так і лишилися лежати на тарілочці. Олеся так утомилася, що зовсім забула їх заховати. Невже мама помітила зілля? Вона швидко схопила оберемок трави та стисла в кулаці. Мати пробурчала щось незрозуміле та з усієї сили замахнулася ложкою на доньку. Та заверещала, вискочила у двір, а потім за хвіртку.

— Геть з мого дому, самозванко! — почувся злобний приглушений крик. — У мене нема доньки! Моя донька давно померла! Геть!

На Олесині очі набігли сльози. Клубок застряг у горлі, пекучий і шорсткий. Ледь дихаючи, дівчинка побігла, стискаючи в руці ненависну травичку. Земля захрустіла на пальцях, зі стеблинок побіг липкий сік, забруднивши долоню. Та їй було вже байдуже. Ноги самі несли Олесю кудись, і вона навіть не бачила, куди, бо геть усі очі залили сльози. Олеся отямилася лише від співу очеретянок та кумкання жаб. Протерши очі вільною рукою, вона з подивом виявила, що стоїть на березі річки, там, де вчора гуляла. В очереті хтось змахнув вудкою. Олеся придивилася та побачила, що то дід Степан. Він обернувся та теж помітив дівчинку:

— О, хто це до мене прийшов! Олесю, бувай здорова! Знову прийшла глянути, як я рибалю? Сьогодні клює, як хочеш, можеш теж рибу половити. Ой, а чого плачеш? Що сталося? Образив хтось?

Олеся мовчки спустилася крутим берегом та стала поряд із дідом.

— То що сталося? — перепитав він. — Може, розкажеш?

— Та нічого такого, — відповіла вона, витираючи очі. — Трохи з мамою посварилася…

— Буває, нічого не вдієш. Та не журися, помиритеся з мамою скоро, — зітхнув дід. Він обернувся до Олесі та ненароком подивився на її руку, яка все ще стискала відьмине зілля. — А що це в тебе за квіточки?

— Та… Не знаю, як вони називаються. Просто у лісі побачила, сподобалися, зірвала.

Дід Степан оглянув квіти та різко відсахнувся. На зморшкуватому обличчі застигла гримаса страху. Він повільно осів на берег, закривши рота долонею.

— Що з вами сталося? — злякано запитала Олеся.

— Дитино… Я впізнав ці квіти. Викинь їх негайно! Вони дуже отруйні та небезпечні. Навіть нюхати їх не можна! Бабуся мені ще малим їх показувала. Викинь!

— Вони справді отруйні? — Олеся злякано відкинула жмутик у кущі та витерла руку об траву.

— Моя баба їх звала чи то відьмині квіти, чи то відьмина трава. Казала, що раніше їх відьми збирали, щоб зілля варити. Потім ходили по селу, дужих робітників підшукували, чимось приманювали. Зіллям людей обпоювали, і ті на відьом робили, як раби. Не бунтували, плати не просили, робили все, що накажуть. Навіть сім’ї свої забували, рідних не впізнавали. Зілля пам’ять та волю мутило на все життя. Так і гарували на відьом до самої смерті, як оті роботи. Не знаю, правда то чи вигадка, але…

Олеся вже не чула його останні слова. Перед очима все затуманилося та заходило ходором, у вухах дзвеніло. Вона похитнулася та впала на берег.

— Мамо! — зірвалося з пересохлих губ та прокотилося луною аж до самого лісу.

Дід Степан охнув та схилився над дівчинкою. Навколо, байдужі до людей, кумкали жаби та виспівували очеретянки. А в будинку на околиці жінка з осклянілим поглядом все ще мішала кашу, що давно згоріла. Вона байдуже дивилася у вікно, але не помітила, що гойдалка сама собою захиталася. І не почула зловісного сміху…