Дзеркало

Час тягнувся на диво довго, наче густий мед, що тоненькою цівочкою скрапує з ложки. Олеся сіла гортати книжки, але її думки літали десь далеко. Вона все чекала, коли мама нарешті прийде знадвору, але та все возилася з кущами, згрібала листя, підв’язувала дерева. Вже стемніло, а мама все працювала, бо “лишилося зовсім трошечки”.

Нарешті після дев’ятої години мама повернулася в дім зовсім втомлена і повідомила, що прибирати Олесину кімнату не буде, хай та сама прибере. Дівчинці тільки того й треба було. Пообіцявши мамі, що зробить усе як годиться, вона взяла в мами відро з водою та ганчірку. Протирала все для галочки, щоб якщо мама перевірить, то побачила, що кімната сяк-так прибрана, а сама, помахуючи ганчіркою, все поглядала у дзеркало. Надворі поступово темнішало, і дзеркало ледь відображало все довкола. Якоїсь миті Олесі здалося, що в ньому промайнула темна тінь. Може, їй усе привиділося, а може, не просто так…

Олеся ледве дочекалася, коли мама ляже спати. Лягла вона того дня раніше, ніж зазвичай, бо дуже наробилася, і навіть не витратила час на звичні вечірні розмови з подругами або з бабусею. Ох, як Олеся недолюблювала ті розмови! Мама могла по пів години, а то й довше, теревенити про те-се, навіть не про щось конкретне, або просто розказувати різні плітки. Та, на щастя, того дня втома зробила свою справу.

Мама покликала Олесю поїсти, бо, за її словами, вона погано з’їла вечерю, та й взагалі, вона скучила за день за дочкою. Олеся погодилася, щоб не викликати підозр, хоча їсти їй зовсім не хотілося. Вона сиділа за столом, наче на голках, і вдавала, що їсть вечерю, хоча насправді продумувала, як провести доленосний ритуал та отримати відьомську силу. Мама не збиралася лягати, хоча дуже втомилася за день. Вона довго щось розказувала дочці, а та кивала, майже не слухаючи, прокручуючи в голові запланований ритуал та хвилюючись, щоб усе вийшло. Нарешті біля десятої вечора мама наказала Олесі йти вмиватися та лягати, сама теж вимкнула світло та майже одразу вляглася спати.

Олеся сиділа на другому поверсі та терпляче чекала. Коли мама рівно захропіла, вона закрила двері на сходи, дістала свічки, які знайшла в шафці на кухні, запалила одну та поставила перед дзеркалом. Вогник тріпотів, світло миготіло на її обличчі, додаючи віддзеркаленню загадковості та зловісності. Дівчинці знову здалося, що на неї дивиться не її миловидне підліткове лице, а обличчя старої чаклунки, помережане зморшками та спотворене зловісною усмішкою. Цікаво, це лише плід її уяви, гра світла, чи дзеркало справді старовинне і, можливо, має таємну чарівну силу? Якщо так, то їй справді пощастило, і шанси на успішний ритуал зростають.

Олеся сиділа перед дзеркалом, уважно вдивлялася у віддзеркалення, не відриваючи погляду. Тепер її власне обличчя ніби іще сильніше спотворилося, крива посмішка від тріпотіння полум’я то зникала, то знову з’являлася, наче віддзеркалення нечутно реготало. Олеся подумки зверталася до відьми, просила її прийти та передати свою силу.

Минуло майже пів години, але нічого не відбувалося. Унизу мирно похропувала мама. За вікном сюрчали коники та перегавкувалися собаки трохи далі в селі. Олеся замислилася. Може, ритуал не спрацює, бо неправильний? Вона вкотре пожаліла, що не дістала собі ніякої магічної книги. Інтернет тут не ловить, тому не скачати нічого. Але здаватися Олеся не хотіла. Вона продовжувала в думках закликати відьму, заплющивши очі та швидко уявивши собі ту жінку, яку вона побачила вранці уві сні.

Але все одно нічого не відбувалося. Свічка догоріла наполовину. Мама так само спала на дивані. Мабуть, треба звертатися до духу відьми не подумки, але як саме? Олеся вирішила діяти інтуїтивно. Вона знову заплющила очі та спробувала чіткіше пригадати ту жінку, що їй наснилася. Риси обличчя, одяг, волосся… Абсолютно все, до найменших деталей…

Олеся подумала, що краще звернутися вголос. Дух відьми ж сміявся, і голосно. то чому вона не має чути те, що відбувається у світі? Треба проговорювати, але так, щоб не збудити маму.

— Відьмо… Та, що жила колись на цьому місці… Та, що не встигла нікому передати свою силу… Почуй мене! — Олеся промовляла ці слова пошепки, щоб ненароком не почула мама, проте її голос несвідомо наростав, звучав глибоко, навіть трохи лякав її саму. — Почуй же мене… Передай же мені свою силу… Ти мені наснилася, і це знак! Я тоді не зрозуміла, навіщо був сон, але тепер я хочу знову тебе побачити! Явися ж до мене тепер, благаю!

Олеся запнулася та прислухалася. нічого. Мама похропує. Коники сюрчать. Лише собаки різко замовкли. Може, заснули, а може, причина зовсім в іншому…

Олеся ще раз повторила ті самі слова. Тепер вона промовляла повільніше, все чіткіше уявляючи собі жінку, побачену уві сні. Спочатку нічого не відбувалося. Свічка так само спокійно горіла перед дзеркалом, мама мирно спала внизу. Олеся знову повторила ті самі слова, знову і знову. Від хвилювання на обличчі Олесі виступив піт, руки тремтіли, так само дрижало і її віддзеркалення. Воно здавалося вже зовсім не зловісним, а жалюгідним, наляканим, зневіреним…

Невже нічого не вийде? Олеся вже тричі пожаліла, що знехтувала запрошенням уві сні, злякалася. А що як відьма тепер вважає її боягузкою та не гідною того, щоб успадкувати її дар? Дівчинка вже думала здатися. Може, легенда, яку розповів дід Степан, неправда, сьогоднішній сон — просто збіг, а нічні лякалки з гойдалкою їй примарилися? Правду казала мама, треба менше читати ті дурні магічні книги…

З відчаю Олеся знову повторила заклик до відьми. Свічка вже майже догоріла, і віддзеркалення потьмяніло. Аж тут після четвертого чи п’ятого повтору слів раптом усе довкола почало змінюватися. Спочатку Олеся нічого дивного не бачила та не чула, проте відчувала зміни всім нутром. Щось відбувалося, але що саме, вона не могла збагнути. Це було дивне відчуття, до того незнайоме їй. Мабуть, якби хтось пізніше запитав, вона навіть не змогла б пояснити, що саме тоді відчула. Наче слабкий електричний розряд пробіг від потилиці до самих п’ят, волосинки на шкірі піднялися, наче від холоду, хоча температура в кімнаті не мінялася. Мурашки тепер бігали не лише шкірою, але й лізли під неї, змушуючи все Олесине тіло здригатися від лоскотання та поколювання. Серце шалено закалатало, ніби вона щойно бігала, а не сиділа годину на стільці. Руки затремтіли ще сильніше, і дівчинка схопилася за край столу, щоб не впасти.