Нове знайомство

Олеся прокинулася. З віконця били яскраві промені. Вона лежала на ліжку сама. Мама, мабуть, уже давно встала. Все тіло вкривав холодний піт, аж піжама прилипла. Олеся важко дихала, серце шалено калатало — організм ще не отямився та не зрозумів, що все побачене було лише сном. І насниться ж таке! Треба було не зважати на ту гойдалку, увімкнути музику в навушниках голосніше та спати. А так лише злякалася, розпереживалася та побачила кошмар.

— Олесю, що сталося? — почувся мамин голос із кухні.

— А хіба щось сталося? — з непорозумінням перепитала дівчинка.

— Ти кричала, і голосно. Щось тебе налякало? Щось болить?

— Та ні… Я тільки прокинулася, мамо. І не кричала.

— Може, уві сні? Знову дивилася якісь страшні мультики? А я тебе попереджала, що вони до добра не доведуть. Іди краще вмивайся, переодягайся та сідай снідати. Вже скоро дев’ята.

Поснідавши, Олеся вийшла у двір та одразу попрямувала до гойдалки. Мотузки на ній не було. Мабуть, ті хулігани її відірвали. Але щойно Олеся підійшла до гойдалки, вона сама собою хитнулася та зловісно скрипнула. Дівчинка скрикнула та побігла до мами.

— Доню, ти знову чогось налякалася? — запитала мама, піднімаючи голову від раковини з брудним посудом.

— Гойдалка знову сама рухається та скрипить! Мотузки там нема, ніхто її не смикає! І вітру нема! Це щось дивне…

— Олесю, ти вже майже доросла, а говориш такі нісенітниці, — мама гнівно насупила брови. — Як може гойдалка сама рухатися? Ти все це вигадуєш. Тільки для чого? Тобі мало моєї уваги? Чи ще чогось не вистачає? Так скажи прямо, не маленька вже! Чи думаєш вигадками та жалістю чогось добитися?

— Мамо, я не вигадую.

— Ну добре, якщо вона так скрипить та тебе лякає, з’їздимо сьогодні в магазин та купимо там мастило. От тільки почекай, посуд домию.

***

Мама з Олесею вже поверталися з магазину та під’їздили до будинку, коли помітили там якогось діда. Він тупцював біля воріт, озираючись на всі боки. Побачивши машину, що зупинилася, дід підійшов до неї та зазирнув у вікно.

— Доброго здоров’я… А де Микола та жінка його? — здивовано запитав він, оглянувши Олесю з мамою.

— Який іще Микола? — перепитала мама.

— Та як який? Хазяїн. Ви хіба не гості його?

— Ні, ми купили цей будинок, — пояснила мама, виходячи з машини. — І господаря звали Микола, так. Ви до нього? Так він більше тут з’являтися не буде. Він в інше місто, мабуть, уже переїхав.

— Ааа, ясно, — дід почухав потилицю. — То це як виходить, він хату продав і поїхав? А казав, що тільки збирається продавати. Оце так швидко. А я йому гроші винен, віддать хотів. Оце, виходить, він хату продав, а мені не сказав нічого. Он яка оказія…

— Якщо хочете, ось вам його номер, наберіть, — мама дістала телефон, переписала номер на папірець та простягнула дідові.

— Спасибі. доню, спасибі. Подзвоню, бо соромно якось, що гроші не віддав, — він уже розвернувся, щоб піти геть, але тут знову озирнувся та звернувся до нових господарів: — А як вам дім, як місця наші? Подобається тут?

— Дуже тут гарно, затишно, — відповіла мама. — Природа чудова. Дуже рада, що вдалося купити у вашому селі будинок.

— А тобі як, дитино? — звернувся дід до Олесі.

— Мені? Ааа… Ну… Нормально. Гарно.

Олеся закивала для впевненості, але їй здалося, що дід відчув лукавство в її словах, зрозумів, що її щось тривожить. Він якось дивно насупився, відвернувся, попрощався з Олесею та її мамою та швидко пішов у бік села. Мама змазала гойдалку, як і обіцяла. Вона ще трохи порипувала, але мама запевнила, що сон більше не потривожить, тож наступної ночі Олеся спатиме спокійно.

***

Допомігши мамі трохи з прибиранням та доробивши домашні завдання, Олеся відпросилася за село погуляти. Завтра ввечері їхати додому, а вона ще нічого тут як слід не вивчила та не розгледіла. Прихопивши з собою рюкзак, дівчинка попрямувала в бік лісу, уздовж якого протікала річка. Погода стояла чудова. Дощові хмари давно розвіялися, поступившись місцем сонечку, що вже припікало майже по-літньому. Тепло, сухо, довкола цвірінчали птахи, що нещодавно повернулися з теплих країв. Олеся йшла повільно, час від часу зупинялася, щоб сфотографувати квітку, метелика чи пташку. І себе зняти не забула — давно треба аватарку оновити, а то руки все не доходять. Подзвонила друзям, але не відповів ніхто. Мабуть, гуляють, відпочивають, не до того їм.

Так Олеся дійшла до річки, що текла майже попід лісом. Вона виявилася невеличкою, з порослими очеретом берегами та дерев’яною кладкою на той берег. В очеретах кумкали жаби та видавали довгі трелі пташки-очеретянки. На березі сиділи кілька рибалок з вудочками та уважно слідкували за поплавцями. Один із них, у старомодній кепці на голові, примостився трохи осторонь від компанії, в заростях очерету, та курив самокрутку, пускаючи кільця диму. Підійшовши ближче, Олеся впізнала того самого діда, що приходив раніше, щоб віддати борг колишньому власнику будинку. Він зачув шурхіт кроків, повернув голову та усміхнувся:

— Привіт, дитино. Прийшла на річку нашу глянути? Гарна, правда? Це зараз у нас тихо, самі лише дядьки рибу ловлять. А влітку тута стільки твоїх однолітків — ого! І місцеві, і на канікули з міста приїздять. Купаються, веселяться — не буде тобі нудно. Ой, забув спитати — тебе як звати?

— Олеся.

— А я дід Степан, можеш так мене кликати. Онде в селі живу, недалечко від вас, на околиці. Хочеш поглядати, як я рибу ловлю?

Олеся кивнула. Все одно додому йти не хочеться — ще мама знову якусь роботу дасть, а просто гуляти самій нудно. Дід Степан протягнув Олесі грубу шершаву долоню, вона її легенько потисла і спустилася до діда. Він забрав руку і з цікавістю подивився на дівчинку.

— А ти рибу сама ловити умієш?

— Та… Не зовсім. Колись ловила з дядьком, але то давно було, вже забулося. Я просто подивлюся трохи, а потім додому піду.

— Ну добре, дивися, — дід Степан перевірив наживку та знову закинув вудочку. — Он там пеньок є, можеш на нього присісти.