Неспокійна ніч

За турботами та новими враженнями непомітно минув день. Олеся з мамою повечеряли печеною картоплею та солоними огірками, вмилися та лягли спати. Олеся пішла у свою нову кімнату нагорі, а мама спала внизу, на дивані. Дівчинка лягла на ліжко, вкрилася ковдрою з головою, але сон усе не йшов. То надто жарко під ковдрою, а як скинула її, то одразу стало надто холодно. Вже почала засинати, як мама чомусь встала та заскрипіла підлогою. Олеся встромила у вуха навушники та увімкнула улюблену музику для релаксу. Вже під неї точно засне!

Олеся прокинулася серед ночі. Телефон давно вимкнувся, довкола панувала тиша. Мама тихенько похропувала уві сні та щось бурмотіла. Мабуть, тривожний сон сниться. У неї таке іноді буває. Втомлюється на роботі, нервує, от і сниться всяке недобре. Олеся відклала телефон та знову заплющила очі. Вона вже почала засинати, як раптом почула якийсь шум знадвору і знову прокинулася. Прислухалася. До вух долинуло ритмічне поскрипування, і звук потроху наростав. Може, сусіди щось роблять — чи пиляють, чи ще щось? Та ну. Серед ночі? І до сусіднього будинку далеченько. Олеся встала з ліжка та підійшла до вікна. Нарешті вона зрозуміла, звідки йде звук, і заспокоїлася. Скрипіла незмащена гойдалка, похитуючись уперед-назад від поривів вітру, що розгулявся серед ночі.

— Якби знала, яка вона скрипуча, то прив’язала б мотузкою до стійки, — промовила вона сама до себе, зітхнула та повернулася в ліжко.

Олеся знову увімкнула музику та поринула в сон. Але довго поспати не судилося. Дівчинку знову збудило скрипіння гойдалки, і цього разу воно було набагато голоснішим. Мама так і похропувала унизу, і Олеся подумки позаздрила її міцному сну. Хоча чого там заздрити? Втомлюється на роботі, нічого не чує довкола, навіть будильник не з першого разу чує.

— Таки візьму мотузку та прив’яжу, — сказала вона до себе. — Здається, десь біля печі висіла мотузка для білизни…

Олеся тихенько спустилася на перший поверх. Мама не прокинулася. Ага, ось мотузка. Дівчинка накинула моток на руку, швиденько вийшла в коридор та відчинила двері. Хмари остаточно розбіглися, і просто над подвір’ям висів яскравий повний місяць, обливаючи все довкола таємничим голубуватим сяйвом. У селі голосно заскавчав собака, йому відповів другий, а третій грубо, натужно завив, а потім різко обірвав голос. Гойдалка продовжувала бридко скреготати, коливаючись туди-сюди. Олеся вже хотіла піти до неї, як тут наче якась сила зупинила її. Щось у цьому здавалося дивним… Щось не так…

І дівчинка зрозуміла. Надворі не було сильного вітру. Лишень легенький вітерець ледь коливав тоненькі гілочки на деревах. Гойдалка аж надто важка для нього. Вчора вітер дув набагато сильніший, але гойдалка сама собою не рухалася, і зараз аж ніяк не могла. Може, якісь хулігани прив’язали на гойдалку мотузку, стоять за парканом та смикають?

— Хто хуліганить? Зараз маму покличу! — Олеся намагалася викрикнути ці слова твердо та загрозливо, хоча насправді ледь стримувала тремтіння в голосі від страху. — Мама вже йде! Ану припиніть свої приколи!

Гойдалка різко зупинилася. Собаки в селі знову заскавуліли та завили, наче чогось дуже налякалися. Олеся так і застигла на порозі. Вона начебто прогнала бешкетників і могла з чистою совістю йти спати, але щось тримало її на місці та не давало поворухнутися. Дівчинці здалося, що над гойдалкою промайнуло щось біле, напівпрозоре, наче клапоть туману чи диму. Легка хмарка повільно піднялася та попливла геть, розчинившись за гілками дерев, що росли біля паркана. І одразу ж звідти пролунав тонкий жіночий сміх:

— Хі-хі-хі!

Він не був надто голосним чи страшним, радше навіть ніжним та невимушеним, трошки дівчачим, але пронизував усе тіло, змушував тремтіти та обливатися холодним потом. Сміх звучав дуже неприродно, моторошно, відбиваючись луною відусіль, наче лунав у колодязі. Сміх обірвався так само швидко, як і почався, але його відголос лунав ще кілька секунд, проникаючи просто в душу.

Як тільки сміх обірвався, Олеся одразу ж отямилася, швидко забігла в будинок, закрила двері на ключ та осіла на підлогу. Вона важко дихала та витирала руками піт із чола, наче зовсім не стояла щойно на місці, а пробігла чималу дистанцію. Дівчинка не пам’ятала, скільки отак просиділа, дивлячись перед собою та здригаючись від жаху. І їй здавалося, що він зовсім не минув…

— Олесю! Що там таке? Чому ти відчиняла двері? — почувся заспаний голос мами з кімнати.

— Мамо… Там…

Олесин голос затремтів, вона почала схлипувати. Лише коли мама пригорнула дівчинку до себе, погладила по голові та заспокоїла, та трохи заспокоїлася та все їй розповіла.

— Ну чого ти злякалася, — спокійно відказала мама, поклавши доньку біля себе на ліжко та ніжно гладячи її волосся. — То хулігани якісь. Смикали за мотузочку, а потім злякалися тебе та втекли. От тільки чого вони до нас причепилися, та ще й у першу ніч? Чого докучали? Може, з попереднім господарем ворогували…

— А що ж це за хмарка була, яка з гойдалки злетіла? — тремтливим голосом запитала Олеся.

— Не знаю. Може, туман чи комахи якісь. А може, здалося тобі, доню, спросоння. Ти краще спи. Рано ще…

Мама ніжно погладила її по голові та притисла до себе. Так вони сиділи на маминому ліжку, притиснувшись одна до одної. Мама щось шепотіла, розповідала, але Олеся не слухала. Їй не виходив з голови той моторошний сміх. Звичайно, то були просто хулігани, і гойдалку вони смикали, але все це здавалося якимось дивним. тільки вони з мамою приїхали до нового будинку, і вже коїться така чортівня…

Олеся незчулася, як заснула просто на маминому дивані. Їй наснилася величезна зелена лука, поцяткована рожевими та блакитними квітами. Вже давно дівчинка не бачила таких кольорових, детальних та реалістичних снів, мабуть, іще з раннього дитинства. Олеся ішла босоніж, ніжно погладжуючи верхівки травинок долонями. Довкола сюрчали коники, десь удалині співав жайворонок. На чистому блакитному небі сяяло сонце. Дівчинка ішла повільно, прогулюючись, але якась сила наче тягнула її вбік, змусила повільно повернути голову. На краю луки, просто під стіною густого лісу, стояла маленька низенька хатинка з грубо обтесаних колод. З труби вилася цівочка диму. Олеся повільно повернулася та пішла до хатинки. Вона не знала, що там, не знала, нащо туди йти, але її тягнуло, і вона не могла противитися дивній силі. Хатка потроху наближалася, і водночас змінювалася природа довкола. Стихло сюрчання коників та спів птахів, небо швидко затягнулося сірими дощовими хмарами. Подув сильний холодний вітер, пронизував тіло, сипав у очі пилом.