Поїздка

Травневі свята цього року відзначилися зовсім не святковою погодою. Віяв прохолодний вітер, крутячи у вихорі пил та сміття уперемішку з рожевими пелюстками, здутими з квітучих дерев. Небо затягнуло сірими, низькими хмарами, які от-от збиралися розродитися прохолодним весняним дощем. Навіть птахи позамовкали, а селяни, що поралися на городах обабіч дороги, час від часу позирали на небо, готові побігти додому, як тільки почне накрапати. Машина трусилася вибитою сільською ґрунтовкою, петляла туди-сюди, об’їжджаючи нескінченні ями. Мати з усієї сили вчепилася в кермо, бурмочучи під ніс лайки, мабуть, щодо дороги, яку не ремонтували ще з часів царя Гороха. Олеся влипла в заднє сидіння, міцно пристебнувшись паском. Телефон розрядився, і вона з нудьги розглядала навколишні пейзажі. Типове село, небагате, але й небідне, люди метушаться на городах, поки не почався дощ. Початок травня ж, час садіння та сіяння.

Квітнуть садки, в повітрі пахощі цвіту, вітер ганяє опалі біло-рожеві пелюстки, здавалося б, натхненна пора! Дощ, мабуть, буде короткочасний, а далі прогулянки та цікаві вихідні, чудова можливість відпочити від школи. Здавалося б, кожна дитина такому радіє. Але все одно на душі в Олесі було якось незатишно. Мати змусила їхати в село оглядати щойно придбаний будинок, хоча дівчинці так хотілося погуляти з однокласниками на травневі свята. Он Марина запрошувала на шашлики, а Юля звала покататися на скейтах у парку. Олеся б залюбки пішла з подругами, але мати наполягала на поїздці до нової “дачі”, яка буцімто неодмінно сподобається доньці. Ну що тут робити? Шашлики не посмажиш — м’ясо із собою не взяли. На скейті тут теж покатаєшся — дороги жахливі, тільки колеса поламаються, а то й сама впадеш на черговій ямі. Інтернет у цій глухомані працює погано. Телевізора, мабуть, у будинку нема, а якщо і є, то ловить пару каналів. А друзі? Друзів теж немає, а знайти нових навряд чи вдасться. Живуть у селі здебільшого пенсіонери, а внуки, якщо й приїздять до них, то більшість часу допомагають поратися по господарству. Чим займатися всі вихідні?

— Мамо, скоро вже приїдемо? Мені вже погано від такої їзди, — знуджено промовила Олеся, зрештою порушивши тишу, яку переривало лише тихе бубоніння радіо.

— Так, уже недалечко, — відповіла мати, не обертаючись і зосередившись на особливо вибоїстій ділянці дороги. — Хвилин десять іще їхати. Почекай, зараз уже будемо на місці.

— Я вже втомилася…

— Від чого? Від сидіння та втикання в телефон? Посоромилася б таке казати! Ти ж нічого не робиш! Он я вже точно втомилася їхати такою дорогою. Руки вже трусяться, голова крутиться. Хух, швидше б доїхати та посидіти, відпочити.

— То чого ти купила будинок так далеко? Хіба не було варіантів поближче до міста? Ми ж поки сюди їздити будемо, ще можемо машину зламати на вибоїнах.

— Слухай, доню, не дорікай матері, наче знаєш більше за мене. Олесю, тобі вже наче чотирнадцять рочків, не маленька, а елементарного не розумієш. Все, що ближче до міста, коштує дорого, нам не по кишені. А тут поряд ліс, річка, така природа! Двоповерховий, доволі новий будинок! Сучасний ремонт, газове опалення, вода. І всього за сорок тисяч зелених! Та це ж знахідка! Де ти ще знайдеш будинок так дешево?

— Мамо, а якщо так дешево, то не може бути, що там якийсь підступ? Ти все перевірила? Якось дивно, що ціна набагато нижча, ніж скрізь.

— Олесю, не роби з мене дурну. Я все ретельно перевірила з юристом. Усе чисто, абсолютно. Колишній господар збирається переїздити в інше місто, йому ще треба бізнес перевозити, тому хотів швидше продати, щоб мати запас грошей. Він усе мені пояснив. Будь впевнена, виглядає він як дядько, якому можна довіряти, не шахрай. У мене нюх на шахраїв, доню, за двадцять років на роботі натренувалася. Колишній господар точно чесна людина.

“Ну так, мама замісниця директора, там із шахраями точно мають справу. Хоча ще рік тому жалілася, що вони мало не провели угоду з якоюсь фірмою, що продавала неякісні складники. Отже, таки не змогла виявити шахраїв вчасно,” — подумала про себе Олеся, а матері відповіла:

— Сподіваюся, це так, і він справді чесний. Не хочеться потім отримати якийсь сюрприз. Ви з татом так тяжко заробляєте гроші…

— Ну от, нарешті чую похвалу та вдячність від доньки, — мати посміхнулася. — А то все вимоги, претензії та капризи.

— Сподіваюся, будинок мені сподобається, — Олеся знову відвернулася та дивилася у вікно. — А то друзі запрошували гуляти з ними, а я відмовилася…

— Ну і нічого, іншим разом погуляєте. Кажу тобі, не пожалкуєш, що їдемо на нашу дачу. От зараз будемо на місці, сама побачиш. Тобі сподобається! А то на природі майже не буваєш — відтоді як померла прабабуся, ми ж у село і не їздили. Погуляєш, поприбирати допоможеш, свіжим повітрям подихаєш. Шкода тільки, що тато зайнятий на роботі, не поїхав із нами. Ой, а ось і наш будинок видно!

Олеся помітила, що село вже закінчилося, і ряд будинків, багатших за звичні сільські, з’явився на горизонті.

— Наш будинок, він що, на самій околиці села? — здивовано запитала дівчинка.

— Ну так, а що? У селі все давно забудовано, всі нові будинки на околиці. Навпаки краще — тихо, спокійно, ліс зовсім поруч.