Епілог

Люба моя, донечко. 

Коли ти читатимеш цей лист мене вже не буде. Фізично я знайду свій дім серед мертвих дощок і  холодної землі, а душею, нарешті, мандруватиму світом. Я так багато хотіла тобі сказати, але зараз всі слова розгубились серед океану непотрібності й неважливості. Чи є щось найважливіше, що я  можу сказати тобі? Аліно, я завжди тебе любитиму. Буду твоєю тінню, янголом. Оберігатиму як можу і де зможу. Лише пам'ятай про мою присутність. Я є в тобі, у твоїй пам'яті, твоєму серці. 

Я лишаю свій будинок тобі. Він став для тебе прихистком, домом і сподіваюсь стане ключем до нового життя. Але одного ключа мало, ти добре знаєш про що я. Треба ще й знайти потрібні двері. 

Є двері, які захищають нас від непроханих гостей, небезпеки й страждань. Є ті, що допомагають нам стати непередбачуваними, сховатись від реальності, сховати свої хвилювання, сльози, слабкість. Є двері, які вимагають відкрити й душу і серце, а є ті, при закритті яких, ти закриваєш шлях до щастя і тобі, здається, наче ти закрив очі від усього світу, щоб нічого не бачити. 

Є двері, які завжди повинні залишатись закритими, для відкриття яких час ще не настав. І я добре знаю, що саме ці двері досі закриті. Двері до твого серця. Ти намагалась впустити у своє життя інших людей, але крім болю й  розчарування вони нічого не приносили. Але все зміниться. Зовсім скоро твоє життя зміниться. Коли ти читатимеш цей лист, поряд буде той, хто зможе підібрати ключ і використає його за призначенням. Лише не бійся! Довірся йому і впусти у своє життя. 

Час відкрити двері настав.

З любов'ю твоя бабуся Клава.