Розділ 39

Вогняне коло повільно підіймалось, засвічуючи ще сірий горизонт червоним заревом. На календарі лютий, а в повітрі пахне весною. Подекуди тане сніг, сонце випускає промінці, як кіт нігтики, ліниво і неспішно потягуючись. Я зустрічала ранок на підвіконні. Не могла заснути, крутилась у ліжку, розмірковуючи про нову роботу. Пила трав'яний чай за рецептом бабусі й спостерігала за пробудженням міста. Попри змішані відчуття, почувалась сильною всередині. Подібно склеєним сторінкам у книзі. Майже нова, але з досвідом.

Першого робочого дня мене вирішили перевірити. Колеги або уникали, або ж намагались всіляко зачепити. Чи то словом, хитромудро висловлюючись, чи поглядом - пронизуючи наче на рентгені. Чомусь вирішили, що можуть давати дрібні доручення і я бігатиму на побігеньках. Ні, мені не важко віднести папери у відділ верстки, але ж совість треба мати. Софія удавала байдужість до того, що відбувається навколо. Натомість інші редактори користувались моєю наївністю та добротою й засипали беззмістовними проханнями. І поки я їх виконувала, моя робота стояла на місці. Стаття про ефективність тайм-менеджменту в житті сучасної людини мала лише заголовок. Кілька годин минуло в пошуку потрібного поверху, кабінету, спеціаліста. Врешті решт, я зірвалась. Тоді ж пригадала слова лікаря про прийняття ситуації такою, як вона є, не придушувати негативні почуття всередині. Повернувшись до кабінету, вмостилась у крісло, відкрила ноутбук і почала писати все, що спадало на думку. Просто викладала слова на папір, навіть якщо електронний. Більше нічого не чула: ні прохань, ні розмов. Хоча охочих відірвати від процесу було безліч. Прикипіла руками до клавіатури й занурилась з головою в писанину. Лише увечері Софія повернула мене до реальності.

- Я розумію, що ти поринула в роботу, але вже шоста. Годину тому мали додому піти,- промовила вона, підвівшись з крісла. Збираючи зі столу особисті речі, складала їх у фірмову сумочку з екошкіри. Я відвела очі від монітора й подивилась на неї, тоді зиркнула на годинник.

Чорт! Ми ж домовлялись з Ангеліною відсвяткувати перший робочий день. Я швидко зберегла напрацювання і вимкнула ноутбук. Спина жахливо боліла, шия затекла. Різкі рухи викликали біль. Потягнувшись догори, я стисла зуби й згадала про перерви, які так важливо робити під час роботи за комп'ютером. Разом з Софією покинула офіс і пішла до свого Форду. Дорогою набрала подругу через гучний зв'язок. Ангеліна сварилась, що вже пів години чекає на мене, але пообіцяла лишитись.

Через хвилин двадцять я вже була на місці. Кафе - кондитерська "СЮРПРИЗ" знаходиться в ТЦ "Домосфера". Я лишила авто на стоянці й поспішила потрапити всередині. В час пік людей тут купа, проштовхавшись крізь вузький бічний прохід, я піднялась до кафе.

Ангеліна сиділа за столиком, опираючись на спинку крісла, закинула ногу на ногу і зиркала по сторонах. Одного погляду достатньо, щоб збагнути її настрій. Мереживна сіра сукня до колін дуже їй пасує, а зачіска з зібраним волоссям додає кілька років і відповідно серйознішого статусу. Я тільки зараз збагнула, що маю зовсім недолугий стиль в одязі. Зручність на першому місці. Тому і була в штанях і джемпері в горошок. Я підійшла до неї, на ходу знімаючи верхній одяг.

- Тільки не сварись,- підняла руки догори й всміхнулась. На столику вже стояв десерт і два келихи з вином неторкнуті.

- Не буду, сідай,- вона опустила чашку з кавою на блюдце і відсунула далі від себе.- Як перший день?

- Не питай,- кладу сумку і пальто на вільний стільчик і поспішно надпиваю з келиха. У горлі страшенно пересохло.- Кожен намагається дошкулити, зробити перебування там нестерпним. Але мені байдуже,- роблю більший ковток і відчуваю присмак вишні на губах.- Ум,- повільно смакую.- Смачно.

- Я сподіваюсь, ти не втечеш в перший же день,- сміється Ангеліна і підіймає келих, цокає об мій.

- Порадувати їх, хай навіть не мріють,- підморгую їй і роблю ще ковток.

Розмова плавно перетікає від роботи до особистого життя. Ангеліна виважено слухає мене, киваючи. Особливо її цікавив візит до психотерапевта, але мені не хотілось ділитись. Та від неї нічого приховати неможливо. Ми говорили й говорили, як колись. Годинами та все ні про що.

- Ну і коли ти їдеш у Ковалівку?- раптом спитала вона.

- Ще не знаю,- стенула плечима.- А що?

- Боїшся?- пильно придивилась до мене й затамувала подих.

- Якщо чесно, то так,- підсунулась у кріслі вище.- Він звільнився з ресторану. Можу передбачити, що з Камілою у них стосунки зіпсувались. Принаймні говорила вона про нього з образою,- припустила я. Зважаючи на тон Каміли, можна зробити передчасні висновки про їх розрив.

- То може час діяти,- підморгнула Ангеліна й всміхнулась.- Він же тобі подобається.

Як я можу відповісти їй, коли сама не знаю. Та і що означає подобається?! Так, в його присутності пришвидшується пульс, тремтять коліна й пересихає в горлі. Який діагноз при таких симптомах?! Невже це кохання?! Я боялась побачити його, хоч дуже хотіла. У нас як мінімум кілька невирішених справ, тому зустрічі не уникнути, це точно. Я зважила усі за і проти. Планувала поїхати до них на вихідних. Але треба було попередити Віку. Тільки заручившись її підтримкою, у мене щось вийде.

Я повернулась додому близько дев'ятої, перед цим закинула Ангеліну додому, бо перебрала спиртного. Святкувати мала я, а вийшло навпаки. Дім, як завжди, прийняв мене у свої лагідні обійми. Я прилягла на диван, закинувши ніжки догори, й вирішила набрати Віку. Вона швидко відповіла. Голосно забелькотіла в слухавку. Уважно й терпляче вислухала.

- Так, звісно,- радісно звучало з іншого кінця слухавки.- Приїзди на вихідні. Я буду тільки рада, ти ж знаєш.

Найбільше тішило, що наші стосунки з нею досі хороші. Адже відсторонення почало мене напружувати. Я вигадала собі купу проблем і заборон з боку Міши. А цього я точно не хотіла.

Вже у п'ятницю, я пакувала речі. Довго збиралась, вагалась, але таки вирушила в дорогу. Траса була вільною, тому я за годину дісталась Ковалівки. Дорогою слухала радіо в передочікувані такої бажаної зустрічі. Мені здавалось, що ми не бачились вічність. Стільки всього хотілось сказати і Віці, і Михайлові.

Я припаркувалась біля бабусиного будинку за звичкою. Кілька хвилин сиділа в авто і позирала у його бік. Ліхтар навпроти тьмяно освітлював вулицю, тому роздивитись деталей було просто неможливо. Я вийшла з машини й потупцювала біля воріт. Заходити всередину більше не мала права. Та скоро я це виправлю. Помітних змін не було, хоча в темряві роздивитись було напрочуд важко.

Взявши волю в кулак, я перейшла вулицю й пройшла у двір Михайла. Підійшла до дверей й повільно потягнулась рукою до дзвінка. Всередині почулись кроки й через мить двері відкрились. Віка розкрила рот від радості й і вийшла на поріг, обійнявши мене міцно за шию. Я обійняла її у відповідь.

Ми зайшли в дім. Віка потягнула мене на кухню, посадила за стіл, а сама почала хазяйнувати. Як же вона виросла! Вона подорослішала за коротку мить моєї відсутності. І це неабияк мене тішило. Віка заварила чай, дістала печиво, яке сама пекла і нарешті присіла за стіл поряд зі мною. Почала розпитувати про справи, поїздку в Італію. Дуже зраділа подарунку.

Час непомітно плив, допоки шум у коридорі не привернув нашу увагу. Вже тоді я відчула, як різко мені забракло повітря. У горлі пересохло і я змочила його ледь теплим чаєм. Очі бігали кімнатою в пошуку притулку, але не лишались й на мить на одному місці. Тихі кроки ставали все чіткішими. Через мить до кухні зазирнув Михайло.

- Віко, у нас гості,- усмішка повільно сповзла з його лиця, а брови сунули вгору. Він зупинився в проході, опираючись об одвірок.

- Мішо, привіт,- защебетала Віка.- Аліна приїхала,- не приховувала своєї радості, широко всміхаючись.

- Повернулась,- переминаючись з ноги на ногу викарбував він.- А як же наречений, заміжжя?- слова звучали іронічно, а голос здався пригніченим. Такої реакція я точно не чекала, як і питання. нервовий смішок вирвався з рота. Я зиркнула на Віку, що скоса позирала на мене з благанням вибачити в очах.

- Віка, не так зрозуміла,- не відриваючи від неї погляду, поспішила виправити ситуацію.- Я можу пояснити,- подивилась на Мішу, всміхнувшись. Але він його суворий погляд доводив, що звести все на жарт не вдасться.

- Не треба,- він різко натягнув усмішку й зиркнув на сестру.- Віко я у себе,- повернувся і пішов сходами наверх.

Я розгублено дивилась то на його спину, що зникає з очей, то на Віку, яка теж дивилась йому вслід з прикрістю в очах. Що я пропустила?! Мене наче струмом вдарило. Я не могла й слова вимовити кілька хвилин. Прикута поглядом до сходів мовчала й слухала биття серця.

- І не поїв,- вичавила з себе Віка. Вона здалась мені засмученою. Тільки зараз я помітила, що відбувається щось дивне. До моменту появи брата вона була веселою і життєрадісною. Тепер же танула на очах.

- Віко,- я торкнулась її руки й вона підняла сумні очі.- Що сталося? Каміла сказала що Міша звільнився.

- Так,- покивала головою.- Колись я мріяла про це, а зараз не знаю...- вона виглядала справді засмученою.- Він звільнився після того скандалу. Тепер працює в будівельній фірмі. За професією ж архітектор.

- Вони що розійшлись?- знічено запитала я.

- Так, кілька тижнів тому. Відтоді він сам не свій. Весь час на роботі, вдома майже не буває.

- Ого,- я не могла повірити її словам. Невже він так переймається розривом з Камілою. По їх стосунках про вічне кохання не скажеш, але все ж... - І яка причина? Гадаєш у ній?

- Не знаю,- стурбовано промовила вона.

Більше ми не говорили на цю тему. Піднялись у її кімнату. Віка приміряла сукню для випускного, а я сиділа на ліжку й дивилась на її вертіння біля дзеркала. З голови не йшли її слова про Мішу. У їх розриві винна я. Страшенно гризли муки совісті. Ніколи не думала, що стану причиною чиїхось страждань. То він тому так зі мною говорив. Ненавидить?!

Я розуміла, що краще не показуватись йому на очі, тому не виходила з кімнати. Ми з Вікою допізна говорили, а тоді вляглись спати. Я довго крутилась в ліжку на відміну від подружки. Вона через кілька хвилин вже солодко сопіла в подушку. Провалявшись у роздумах кілька годин, я все ж вирішила спуститись на кухню й випити води.

Я пройшла на кухню, не вмикаючи світла. Дістала стакан з шафки й набрала води. Ліхтар за вікном добре засвідчував кухню. Я підійшла до вікна й визирнула крізь штору. Небо було темним, без жодної зірки. Я пила воду й дивилась у вікно, коли почула кроки позаду.

- Не спиться?- пролунав грубий баритон за спиною і я завмерла на місці. Стукнули дверцята. Зашуміла вода і тільки тоді я невпевнено повернулась до нього. Світло з вулиці добре освітлювало його лице. Спокійний вираз обличчя. Він підійшов і став поряд, визираючи у вікно. Пив воду і мовчав. Я повернулась поглядом до виду з вікна. Він мовчав. Я мовчала. У горлі страшенно пересохло, а склянка вже була порожня. Ноги спітніли й прикипіли до паркету. Я боялась ворухнутись чи ковтнути слиз, що вже комом зібрався у горлі.

- То чому ти повернулась?- різко повернувся до мене профілем, промовляючи голосно.

- А що не повинна?- ледь вичавила з себе, повертаючи до нього голову.

- Ти продала будинок. Я гадав їдеш з кінцями, - знизує плечима і все ще дивиться на мене. Я відчуваю його пильний погляд на своїх губах. У горлі пустеля і я хапаю ротом повітря.

- Ні, я мала навідати маму. А про заміжжя,- швидко додала, поки не передумала.- То Віка не так зрозуміла.

Він мовчав. Дивився на мене, освітлений вуличним ліхтарем. Його очі сяяли невідомим вогником і розпалювали всередині багаття. Мені здавалось, що ще мить і я просто впаду на підлогу. Стояла перед них з розкритою душею. Його погляд блукав частинами душі без зайвої скромності, вивчаючи кожен факт, історію мене, мого болю і відчаю.

Так довго тривати мовчання не може. Так тримає лише вічність. Між нами, між нашими поглядами, що перетинались десь на межі дозволеного, промайнула ціла вічність.

Він ступив ближче, видихнувши мені в лице. Я закрила очі від страху, що станеться щось несподіване й болюче. Як тоді той цілунок. Але відчула лише дотик руки до моєї. Він ніжно торкнувся долоні, прошмигнув пальцями крізь мої й міцно стис у кулаці.

- Я більше тебе не відпущу,- прошепотів на вухо, лоскочучи подихом. Я всміхнулась. Усмішка вмить розпливлась на лиці.

Щастя неможливо побачити, його можна відчути лише серцем.