Розділ 38

- Як?- говорила сама до себе.

У голові повторювались одні й ті ж питання. Чому? Як? Коли? Навіщо? І найголовніше, чому Віка так нічого й не сказала їй. Михайло заборонив?! Останнім часом ми й так мало спілкуємось. І найбільше чого я боялась, що він справді причетний до її віддаленості.

Я розгублено зиркала довкола, не помічаючи нічого й нікого. Леонід Степанович сидів навпроти й вдивлявся в моє застигле лице. Німе обурення відбувалось для одного всередині.

- Ліночко, що сталося?- наважився спитати, торкнувшись моєї руки.

- Та нічого,- похитала головою, приводячи себе до тями. Новина ошелешила. Я була на волосинці від поїздки в Ковалівку. Відчувала, як кожна клітина мене вже зривається з місця, але фізичне тіло досі сиділо в ресторані за столиком.- Не важливо. Як ви?- натягую усмішку й відволікаюсь на нього.

- Як завжди. Нічого нового. Ти краще розкажи як Лариса? Ви поговорили?

- Так,- схвально киваю.- Ми нарешті знайшли спільну мову. Вона розповіла мені все, що цікавило.

- Ну нарешті, - не приховує радості Леонід. Мало людей, що можуть так щиро радіти нашим успіхам, без заздрості. І я безмежно йому вдячна.

- Я маю для вас подарунок,- інтригую його й дістаю з сумочки яскраву коробочку. Його очі загоряються від цікавості. - Я вдячна вам за допомогу. Коли я лишилась без роботи, ви мене виручили.

- Ліно, ти що?!- сміється він. - Таке щось сказала. Для того друзі й потрібні,- розпаковує і його очі стають розміром з п'ять копійок.- Ого! Це ж ! Це ж!- не може стримати радощів, всміхається й плескає мене по руці.- Дякую, люба. Це так чудово. Я її багато років шукав.

- Справді? Я рада, що вам сподобалось,- кличу офіціанта й замовляю нам чай.

Вести дружню бесіду цікаво, особливо з тими, в кому знаходиш щось незвідане, нове з кожною наступною зустріччю. Та й у собі відкриваєш нові горизонти. Леонід стимулює мене вчитись. Є прикладом, що ніколи не пізно змінюватись і переінакшувати все на своєму шляху. Він знає мене настільки добре, що часом здається читає думки. Конкурувати з ним могла лише бабуся. Вона сканувала мене зором. Помічала найменші зміни в голосі, сіпання ока. Могла передбачити реакцію. Як їй тільки вдавалось?!

Ми посиділи в ресторані ще годину. Поговорили про справи, роботу. Легка, невимушена розмова завжди мене окрилює. А особливо коли мені є про що поговорити. Рота закрити не встигла ні на мить. Все розповідала про поїздку, маму та нову сім'ю, яку я нарешті знайшла.

Думки розсіялись в мить, я й забула про те, що дізналась.Тільки коли ми розійшлись, я знову повернулась до проблеми. У голові не вкладалось як Михайло міг піти з роботи. Чому?! Невже моя витівка призвела до проблем такого масштабу. Але ж я зовсім не хотіла?! Чи хотіла?! Я сама не знала. Я тоді думала тільки про справедливість. Я мала сказати йому все, а інше мене не хвилювало. Злість заволоділа мною. Тепер то я розумію, що була неправа. Треба було б спокійно з ним поговорити, не створювати проблем. Та хіба ураган вибирає свою жертву. Зносить все на своєму шляху за кілька секунд, руйнуючи вщент.

Я важко зітхнула й рушила у бік дому. Заїхала дорогою до магазину, бо в холодильнику миша повісилась. Поки ходила між полиць, двічі відмовляла себе від дзвінка Віці. Не полишала думка, що напрошуюсь. Вона ж не пише, не телефонує, то може не хоче спілкуватись. Хоча остання розмова не передбачала нічого. Все ж вирішила не палити гарячку, обміркувати все і лише тоді поговорити з нею та Мішею. Все одно ж треба їхати в село і говорити про будинок, тоді й запитаю.

На вечір у мене була запланована зустріч з психотерапевтом. Не те що я потребувала кваліфікованої допомоги, але часом хочеться почути думку того, хто вміє це робити. Аналізувати, слухати й давати поради. І головне, що все сказане тобою не буде використано проти тебе. Ніхто не дивитиметься на тебе скоса. Тому я не хотіла говорити на цю тему з Ангеліною чи Вікою. Мені треба розібратись у собі, своїх проблемах. Визначити пріоритети в житті. Я не могла дочекатись вечора. Після магазину приїхала додому й метушилась з кімнати в кімнату. Тричі перевдягалась і зиркала на годинник.

До офісу психотерапевта їхати п'ятнадцять хвилин, але я зірвалась з місця за годинну до і вирішила почекати в авто. На вулиці сніжило. Поривистий вітер безжально дув у щоки. Я відчула як вони запекти, добре хоч тональний крем захищав від почервоніння. А то була б схожа на Снігурку. Обійшла всі доріжки поблизу офісу, зиркаючи на наручний годинник. Стрілки не поспішали, цокаючи у ритм з серцем.

За десять хвилин до шостої, я піднялась до офісу. Двоповерхова будівля з червоної цегли. Коричневі масивні двері насували хвилювання. Кожна сходинка відлунювалась болем в серці. Я наче на вирок йшла. Та і чи це нормально, коли ти повністю здоровий йдеш до психотерапевта?! Люди б сказали, що я здуріла. Час лікуватись! Але вони не розуміють, що лікуватись треба завжди, не залежно від того фізична чи душевна хвороба. Лікувати тіло й душу відчуттями, думками, мурашками по шкірі. Я зупинилась біля білих дверей, напевно одних серед інших. Роззирнулась довкола, вагаючись постукати.

Або зараз, або ніколи! Лише сильний може усвідомити проблему, дослідити її корінь — сміливий, а впоратись — міцний духом. Я відчула трепет всередині, заплющила очі й постукала двічі.

Дзвінкий жіночий голос пролунав з-за дверей і я прочинила їх. Пройшла в середину і зупинилась. Інтер'єр кабінету оформлений у світлих, спокійних відтінках. Мінімалістичний стиль. Стіл, два крісла і кілька стелажів для паперів. Ще я звернула увагу на рослину, що росла у вазоні в кутку. Пахло чимось зовсім не зрозумілим, але водночас знайомим. За столом сиділа жінка років сорока. Білява, всміхнена, з щирими блакитними очима. Помітивши мене, підвелась, натягнула радісну усмішку й підійшла.

- Вітаю, Аліно,- протягнула мені руку і я, як зачарована усім довкола і нею, протягнула правицю. Ніжний дотик її руки ще більше занурив у атмосферу.

Ми присіли на крісла, що розташовувались один навпроти іншого, шкіряні, м'які й гладенькі. Мимовільно провела рукою, відчуваючи легкість на долонях. Ковзнула поглядом кабінетом, і зупинила на лікареві. Жінка невимушено всміхнулась і дістала блокнот.

- Я буду занотовувати, якщо ви не проти,- спокійно лавірувала вона. Ніколи не чула такого впевненого й спокійного голосу без зайвих емоцій чи домішок. Я втиснулась в стінку крісла й покивала головою. - Розпочнемо?

- Так,- тремтячим голосом промовила я. Найважчим було говорити правду. Але чи буде користь, якщо я просто брехатиму. Себе ж не обдуриш.

- Коли усе це почалось?- вона відвела погляд на блокнот і швидко повернула на мене.

- Давно,- відповіла я після короткого моменту заглиблення.- Ще з дитинства. Я завжди відчувала брак уваги. Спочатку батьків, а тоді й людей довкола. Так чи інакше мене уникали ті, до кого прагнула я. Обходили стороною і сприймали несерйозно. А тоді я просто заплуталась у своїх почуттях. Я начебто й хотіла чогось сильно, але щось всередині стримувало. Зараз теж саме. Я прагну стати щасливою, але боюсь обпектися знову. Хочу чогось так сильно, а ще сильніше не хочу.

Жінка уважно слухала мою сповідь, а я без жодного запину говорила понад годину. А слова все не кінчались. Стільки не сказаного протягом всього життя. Ми тримаємо відчай, розпач, обурення, сум та й інші емоції всередині себе. А вони пригнічують наш стан з кожним роком, кожним болем все сильніше. Доходимо до точки не відвороту. Коли ти вже не можеш повернутись назад, бо мости спалені, а рухатись вперед заважає незнання й страх, як густий туман, що лізе навіть в очі. Я відчула полегшення і ще більше збентеження. Наче ти сказав все, що міг чи хотів, але це не притупило болю всередині. Болю від пережитих нещасть, втрачених надій, зламаних мрій. Коли двері до серця не відновити, а купувати нові немає сенсу.

Я замовкла в одну мить, як і починала говорити. В голові порожньо, а в серці боляче. Воно скімлило, відбиваючись у скронях. Ми сиділи в тиші кілька хвилин.

- Аліно, - ледь чутно звернулась до мене, наче боялась наполохати.- Як ви себе почуваєте?- тривожно дивилась в мої очі, а я в її.

- Не знаю,- відповіла я й важко зітхнула.

- Добре, спробуйте уявити ситуацію, коли ви відчували найбільше щастя і найбільший біль,- вона відклала нотатник, і підсунулась ближче до мене. - Заплющте очі, розслабтесь і перенесіть себе в той момент, - я підкорилась, намагаючись перенестись в момент, який бентежив найбільше. Повіки стали важкими, а я пригадала мить, коли пролунав дзвінок.

"Баба Рая тривожно, з відчаєм, і запином повторювала в слухавку: - Бабусі більше немає. Я слухала і мовчала. Знаходячись наче в невагомості. Очі стали вологими, сльоза скотилась донизу. Крик залишився десь між легенями й губами. Затих, створивши шалений біль. Через мить зірвалась й бігла до вокзалу, щоб встигнути на останній автобус. Сліз більше не було, був біль всередині, що рвав на шматки. Руйнував світ, в котрому жила я, маленька дівчинка з рожевими бантами, які бабуся вплітала в кіски".

Тепер же я бігла порожнього дорогою, не відчуваючи ні каміння, ні асфальту під ногами. Зупинилась. Закрила лице руками. Струмок сліз покотився моєю щокою. Я стояла посеред порожнечі, озираючись довкола. Навколо при світлі дня блукали люди, всміхались і жили, та жодного знайомого. Жодного хоч трішки схожого на її лице. З карими очима, стягнутою усмішкою, зморшкуватими мішками під очима. Нікого не було поряд. І в мить все почало зникати, як у фільмі жахів: будинки, дорога, люди. Світ довкола розчинявся в повітрі, як пил за вітром.

Я схлипнула й витерла сльози, що вже скрапували на сорочку, як віск на шкіру. Розплющила очі. Психотерапевт сиділа навпроти, дивлячись на мене з сумом та співчуттям. Підвелась й відійшла до вікна. Набрала води до склянки й повернулась на сидіння. Поставила її на столик, підсунувши ближче до мене. Я схопила склянку і жадібно випила до дна. Більше ні слова не зірвалось з мого рота. А сльози текли як ріки, нескінчені, повноводні ріки мого болю.

- Аліно, не стримуйте себе,- спокійно промовила вона,- вам треба вчитись сприймати ситуацію в чистому вигляді. Виражати свої емоції без боязні бути незрозумілою. Говорити без страху бути непочутою. І жити, летіти, як той метелик на світло, без страху обпектись. Ми обпікаємось кожного разу, набиваємо гулі, і це нормально, бо це життя. Життя - це суміш наших проб, падінь і злетів. Не треба боятись, треба відчувати й жити. Жити на повну. Якщо дихати, то на повні груди, якщо кохати, то усім серцем, якщо плакати, то до спустошення. Інших проблем у вас немає. Припиніть боятись.

Я слухала її слова, як мантру. Намагалась кожне слово пропустити через сканер свого мозку. Втиснути у маленький носій пам'яті. У якусь мить я відчула, як печуть очі, але не тому, що хочеться плакати, а тому що їй більше не було. Порожнеча в голові, душі. Спустошення всіх запасів внутрішнього страху, болю, відчаю.

Як чистий аркуш я вийшла з офісу й зупинилась посеред вулиці. Холодне повітря дмухало мені в лице. Я зупинилась, прийнявши обійми зими. Заплющила очі й відчувала кожен дотик повітря, як мурашки розносяться шкірою від шиї до ніг. Як скажене серце калатає всередині. Як легко дихати й дивитись на небо. Як легко любити. Просто, без взаємності, вимог, без сумнівів. Я щиро любила в цей момент весь світ і все своє життя. Всі падіння, шишки, що набила, наступаючи на ті ж граблі. Але це мої граблі, мої помилки, мої відчуття й моє життя. Отже, я маю на них право. Ніхто! Чуєте, ніхто не вправі судити вас за мрію жити. Жити так, як вам заманеться.