Розділ 37

В коробці лежали три маленькі троянди жовтого кольору. А це мої улюблені. Мало хто знає. З-під них виднілась листівка прямокутної форми червоного кольору. Серце загупало всередині в шаленому ритмі. Я добре знала, що нікому робити мені сюрпризи. Навіть на думку не спадало хто ж на таке здатен. Повільно дістала записку й розкрила.

З поверненням!

Я тричі перечитувала два слова, намагаючись зрозуміти чи не сплю. Відклала її на стіл. Взяла троянди до рук й втягнула носом їх запах. Ледь відчутний аромат залоскотав носа і я заплющила очі. Хто ж чекав на мене так сильно?! Загадкова персона створила неперевершений настрій. Я не могла припинити всміхатись. Поставила троянди у стакан на кухні й милувалась кожну вільну хвилину.

Ангеліна попередила, що співбесіда о десятій, тому я лягла раніше. З вечора приготувала одяг для зустрічі. Розумію, як важко їй було домовитись з ними. Журнал успішний і кожного другого до нього не беруть. Я мала справити хороше враження й отримати цю роботу.

Не вперше проходжу співбесіду та й пальця мені до рота класти не треба. Коли треба я можу бути дуже професійною: говорити на рівні з редакторами їх же термінами. Але цього разу нервувала страшенно. З самого ранку все валилось з ніг.

На мене ще чекала зустріч з моїм Фордом. Я страшенно скучила за своєю машинкою. Перші пів години сиділа в салоні й торкалась сидінь, керма. На радощах заїхала на заправку й залила повний бак. Згодиться! Я відтягувала поїздку до Ковалівки. Чекала слушного моменту. Спочатку потрібно розв'язати важливі питання.

Приїхала до офісу з великими скляними вікнами до неба. На стоянці нові авто з маленьким пробігом. Це й не дивно. У цій висотці престижні офіси. Про їх власників пишуть в газетах і журналах. А оскільки кошти їм витрачати більше нікуди - змінюють автомобілі. Старенький Форд серед інших авто класу люкс виглядав не дуже. Але я лиш хмикнула на все те, роззираючись на сусідні авто й пішла всередину.

На вході мене зупинила охорона, перевіряючи запис. Без перепусток тут ніхто не має права швендяти. Суворий охоронець телефонував на рецепцію головного, але працівники не поспішали відповідати.

- Присядьте, поки що,- тицьнув рукою в бік диванчику й продовжив телефонувати по внутрішньому зв'язку.

Я спокійно підійшла до шкіряного диванчика винного кольору. Присіла й опустилась на спинку. Зиркнула на годинник. За п'ятнадцять десята. Я занервувала. Спізнюватись з вини секретарки точно не бажала. Та і яке я справлю враження, якщо спізнюсь в перший день.

На щастя, вже через хвилину охоронець кивнув мені рукою, що я можу проходити. Я підірвалась з місця й швидко пройшла. Зупинилась біля ліфта й затамувала подих. Всередині починало все тремтіти, аби не зомліти прямо тут. Смикаючи руку в руці, дочекалась спуску ліфта, пройшла в нього з іншими працівниками. Нарешті вийшла на двадцятому поверсі й пройшла коридором до приймальної.

За великим столом сиділа дівчина й розмовляла по телефону. Помітивши мене, відклала слухавку, підвелась.

- Доброго ранку, пані Аліно,- підійшла до мене, всміхаючись.- Вас вже чекають,- кивнула в бік дверей й пішла вперед.

Вона пропустила мене до кабінету й прикрила за мною двері. Я зупинилась на вході, затамувавши подих. Величезний кабінет з широкими панорамними вікнами. Мінімалізм в інтер'єрі вказував на вишуканий стиль власника. Біля вікна стояв величезний стіл з натурального дерева. Поряд ще один для перемовин та зручні стільці з округлими спинками.

За столом сидів чоловік у віці, пильно роздивляючись мене. Легка сивина в купці чорнявого волосся робила його ще привабливішим. Темні очі під колір сорочки. Рожева краватка досконало вписувалась в образ брутального чоловіка. Тоненькі губи стиснуті разом й зверхній погляд. Всередині все похололо. Я повільними кроками пройшла, зупинившись біля столу, всміхнулась.

- Доброго дня,- серце почало скажено битись, а ноги підкошуватись.Це все його очі. Не витримати пильного, пронизливого погляду.

- Вітаю,- нарешті відвів погляд в бік й вказав мені рукою на стілець. Я опустилась, поправляючи сукню донизу. Раніше вона здавалась мені довгою, але зараз була замалою. А мені хотілось сховатись у ній повністю. - Аліно, ми раді працювати з вами. Я читав ваші статті. Талановито пишете,- несподівано для мене мовив він.

- Як?- не стримала свого здивування, а краще б закрила рота. Непомітно вщипнула себе за руку. Бо здавалось, що я справді сплю. Звідки він взагалі про мене знає?! - Тобто, дякую. Для мене честь працювати в такій команді.

- Так, тут я з вами погоджусь. Команда в мене особлива. Вам спочатку буде важко, але я певен пристосуєтесь. Якщо звичайно захочете,- він все ще говорив з перевагою в голосі. Дивився на мене наче з високого п'єдесталу.

- Звичайно,- поспішила заспокоїти його. Він більше нічого мені не говорив. Відправив до секретаря, додавши на прощання, що радий знайомству.

Блондинка з красивим іменем Олександра, я встигла прочитати на бейджі, провела мене до відділу кадрів. Там я написала заяву про прийняття на роботу. Я повинна виходити з наступного дня і це було найнесподіванішим. Коли повернулась на ресепцію, Олександра провела мене на робоче місце, щоб я зорієнтувалась. Просторий кабінет в сірих тонах з великими вікнами. Моя мрія здійснилась! В ньому всього два широкі столи, стелаж й напрочуд зручні крісла. Стіл біля вікна справа був вільним і я вже здогадалась, хто буде його власником. Інший був завалений паперами. Отже, я працюватиму з кимось. Хоч би пощастило, я схрестила пальчики, вичікуючи появу колеги. До кабінету зайшла висока струнка брюнетка, здивувалась присутності сторонніх, а тоді все ж усміхнулась. Олександра пояснила їй, що я нова працівниця і тільки тоді вона опустила плечі, як вантаж, з полегшенням.

- Рада знайомству, Софія,- протягнула діловиту руку для стискання.

- Аліна,- промовила я, потиснувши її ніжну долоню. Вона відразу здалась приємною людиною.

Олександра лагідно попросила її ввести мене в курс справи й поспішила виконувати свої прямі обов'язки. Тільки но вона зникла за дверима, Саша, як я коротко її звала, видихнула з полегшенням.

- Донька боса,- кивнула в бік дверей.- Будь з нею обережна!- попередила мене й присіла за свій стіл.

Вона пригостила мене кавою, розповідаючи про роботу. В цілому нічого нового. Я ж не вперше працюю редактором. Але все ж пройти інструктаж було просто необхідно. Я була вдячна їй за теплу зустріч. Впевнена, ми потоваришуємо. Перше враження про нову роботу хороше.

Після обіду я домовилась зустрітись з Леонідом Степановичем. Мені є що йому розповісти та й презент треба вручити. Він напрочуд впертий чоловік, як я і говорила раніше. Довелось погодитись на "Розмарин". Та і якщо чесно, я хотіла нишком побачити Мишка. Зазирнути в його зелені озерця. Я скучила за ним, а особливо за його кепським характером.

Часу в мене було ще купа. Тому я вирішила набрати матусю в авто. Після приземлення так і не зателефонувала, зовсім вилетіло з голови. Раніше я б не телефонувала, але зараз все змінилось — маю підтримувати, підживлювати ці теплі відносини взаємністю. Вона відразу ж відповіла. Голос був спокійним і привітним. Я уявила її лице, як вона мило морщить носа й всміхається кутиком губ.

- Дім без тебе здається порожнім. Герман передає вітання. Я зараз в офісі,- весело гомоніла матуся.

- Я теж вже сумую. Брату привіт,- не могла стримати усмішки. Мимовільно потягнулась до шиї й торкнулась ланцюжка. Тепер він завжди зі мною як доказ, що самотність позаду. - До речі, мамо,- я здивувалась повідомленню про транзакцію на рахунок.- Що то за гроші?

- За бабусин дім. Я взагалі не зрозуміла чому ти переказала їх мені, вони ж твої. Твій спадок. Вільна витрачати куди забажаєш.

- Дякую, матусю. Я вже знаю куди їх витрачу.

Найбільше я хотіла повернути дім бабусі. І мені не шкода ніяких грошей. Лише б Михайло погодився віддати його назад. Але поспішати мені нікуди. Я мала бути готовою до повернення. Та відчуття страху все ще сковувало руки. Боялась припустити, що він вже встиг щось там змінити або перепродати. Не кажучи про саму зустріч з ним. Можливо я собі все вигадала, але страх боялась дивитись в його очі. За цей час, що ми не бачились, між нами виросла височенна стіна. Яку здолати страшнувато й важко. Ніколи не знаєш, що за нею: розчарування чи шанс.

Я приїхала до ресторану на годину раніше. Кілька хвилин повагалась заходити самій. Та варіант чекати в авто цілу годину мене не влаштовував. Та що він такий страшний, що я маю боятись. Рішуче стиснувши кулачки, я пройшла всередину.

Присіла за столик в кутку і замовила каву. Довкола було малолюдно. Я визирала з-за гардини, але так і не помітила Михайла. Пригадала вчорашні слова Ангеліни щодо роботи й набрала її. Насправді я дуже здивувалась, коли дізналась про яку роботу йде мова. Вона сама працює в невеликій газеті, хай навіть головним редактором. А мені пропонує працювати в одному з найкращих журналів Києва. Чому ж вона сама не скористалась цією нагодою.

- Ангеліно, ти щось говорила про співбесіду?- кепкую з неї. Вона це жах як не любить.

- Що?- гучно промовила Ангеліна.- Ти що не пішла?

- Та ні, жартую. Ти мені краще скажи як так: вони взяли мене без жодних вагань. Звідки ти взагалі знайшла цю вакансію?

- Довго пояснювати,- спокійніше відказала, вдаючи заклопотаність. В перерві відповідала на чужі питання. - Знайомий допоміг.

- Що це за знайомий такий? Я його знаю?- жодного разу не бачила біля неї персон, що могли б працювати в цьому офісі чи хоч причетних до них.

- Обов'язково, але не зараз. Маю працювати. Все, дорога, пізніше поговоримо,- вона швидко поклала слухавку. А я все ще заінтриговано позирала в бік кабінету адміністратора ресторану.

От хоч би одним оком глянути на нього. Як він говорить, свариться. Як смішно морщиться, коли щось не подобається. Чого вартий командний голос. Мовчу вже про парфуми, від яких у мене підкошуються ноги, а в животі починають скаженіти метелики.

- Чекайте,- зупинила офіціанта, що проходив повз.- Скажіть, будь ласка, а ваш адміністратор на місці?- подивилась на нього знизу вгору.

Хлопець стримано розкрив рота, роззирнувшись по сторонах, наче хотів би втекти, але шляхи відступу закриті. Тоді закрив рота, скривившись і з серйозним виразом лиця удав безтурботність.

- Вас щось не влаштовує?

- Ні,- я не стримала усмішки й похитала головою.- Можете покликати? Ми знайомі просто,- пояснила я і напруга спала з лиця офіціанта. Він покивав й поспішив до кабінету адміністратора.

Я дістала з сумочки косметичне дзеркальце. Відкрила його й швидко зазирнула, переконуючись, що добре виглядаю. Навіть не помітила як чиясь постать зупинилась біля мого столику. Закривши дзеркальце, я помітила перед собою невдоволене лице Каміли. Схрестивши руки на грудях, вона дивилась на мене з неприхованою злістю в очах.

- Чого тобі?- роздратовано вичавила з себе, намагаючись говорити ввічливо. Їй це вдавалось важко, губи скривились в гримасі.

- Я кликала адміністратора,- стенула плечима, визираючи з-за неї у зал. Невже він відправив її, щоб мене не бачити.

- Все вірно,- вона опустила руки донизу й підняла голову вище.- Тепер я адміністратор. Міша звільнився,- гордо відказує, повертається й крокує назад з розправленою спиною.

- Що?- вичавлюю з себе й дивлюсь їй в слід з розкритим ротом.