Розділ 36

Я солодко спала, хоч бентежила думка повернення. Прокинулась спозаранку. У кімнаті ще панував морок. Тихенько підвелась й підійшла до вікна. Визирнула й затамувала подих. Місто солодко спало, під тонкою ковдрою туману.  На вулиці ще сяяли нічні ліхтарі, розсіюючись, лишали тінь на снігові. Буквально мить і різкий спалах. Ліхтарі погасли.

- Доброго ранку, Аліно,- прошепотіла до себе. 

Передочікування польоту мене завжди нервує. Хоч це і вважається найбезпечнішим транспортом,  я панікувала. Підняття в небо й приземлення викликало напад нудоти. Ніякі ліки не допомагали. Доводилось вмовляти себе і тримати в руках. 

Прибравши ліжко, вирішила піти в душ. Домашні ще спали. Тихенько прокралась до ванної кімнати. Увімкнула воду й стала під струмінь. Люблю поринати у справу з головою, навіть коли це лише душ. Краплі потрапляли до вух, лоскотали носа. Я заплющила очі й пригадала сон, що наснився минулої ночі. Усмішка розпливлась на лиці. Я так і не глянула в сонник, що може означати немовля. Та й не хотіла псувати відчуття дурними забобонами й припущеннями. Мені достатньо того, що я відчувала в ту мить. Неймовірну енергію, радість і тепло. 

Після душу, повернулась до кімнати. Електричний годинник промиготів п'яту ранку. Зібрала речі й перевірила валізу. Впевнившись, що точно нічого не забула, пішла на кухню.

Заварила собі міцну каву й присіла на підвіконня. Насолоджусь видом востаннє. Коли я ще сюди прилечу невідомо. Двері кухні шарпнулись і я повернула голову. На кухню зайшов Герман, всміхнувся. Повільно крокував кімнатою, шарудячи шухлядками. Налив собі кави й присів навпроти на підвіконня. Ми мовчки кавували й дивились у вікно на місто. Туман розсіювався, горизонт ставав видимішим. 

Я скоса позирала на Германа. Сіро-зелені очі повні тепла й довіри. Так хочеться вірити їм, і тепер я мала на те підстави. Він зиркав на мене, уважно роздивляючись, тоді мовчки всміхався. Мені здавалось, він хоче щось сказати, але вагається. Пильно подивившись на нього, я відмітила спокійний вираз обличчя. Жодної зморшки чи гримаси. І як він так може?! Я постійно морщусь, навіть коли просто говорю. Роблю це емоційно, тому у своєму не настільки зрілому віці вже маю горизонтальну зморшку на лобі. 

- Германе?- звернулась до нього. Він повернув голову від виду з вікна й подивився на мене. Ковтнув кави й відставив чашку на столик, що розташовувався поряд з вікном. 

- Аліно,- рука ковзнула в кишеню його халату.- Я ж обіцяв подарунок,- всміхнувся й дістав з кишені ланцюжок. На кінці прикраси висіла красива літера "А".  Я розкрила рота, з захопленням споглядаючи цю красу. 

- Це мені,- захоплення вирвалось з вуст і я взяла прикрасу до рук. Тоненький золотий ланцюжок і звивиста латинська літера. - Дякую,- щиро всміхнулась йому. Я не чекала такого подарунку, але він був неймовірним. 

- На здоров'я, сестро,- він допоміг мені надягнути ланцюжок, обережно застібуючи на шиї. 

Я дивилась в його очі й не вірила, що тепер маю брата. Але ж я не маю нічого натомість. Я згадала про браслет, який призначався Міші. Як відчувала, що знадобиться. 

- Чекай,- попросила його й пішла до кімнати. Дістала браслет у красивій коробочці й повернулась на кухню.- А це тобі,- я протягнула йому коробочку. Він розгублено дивився на неї, не наважуючись відкрити. Тому я сама це зробила. Натягнула йому на руку браслет, злегка затягнувши мотузочку й скуйовдила його гриву. Так мені схотілось запустити руку в його м'яке волосся. 

Герман здивувався, але зрадів. З усмішкою дивився на браслет. Залишок часу ми провели на підвіконні, розмовляючи про дрібниці. Нарешті, між нами не було напруги й протиріч. А головне конкуренції. Я більше не хвилювалась, що місце доньки буде зайняте. Ми сміялись, мимовільно торкаючись один одного. Я більше не відчувала скутості й хвилювання. Довелось пообіцяти йому приїздити частіше. А Герман натомість пообіцяв приїхати на Україну. 

- І чого це ви не спите?- здивувалась матуся, зайшовши на кухню. Підійшла до нас і, одночасно торкнувшись руками наших голів, скуйовдила волосся. Ми засміялись і обійняли її. 

Герман пообіцяв провести мене в аеропорт разом з мамою, а я була не проти. Коли доля закриває одні двері, то відкриває інші. Та ми продовжуємо стукати в закриті, не помічаючи нових можливостей. Тепер  я помітила, що втрачала весь цей час. Якби я не була настільки впертою й гордою, то мала б брата. Але я була рада, що все саме так. Адже у моєму житті з'явились такі чудові люди як Віка і Михайло. Навіть не хотіла думати, що могла б їх не зустріти.

Ми поснідали й вирушили до аеропорту. З Джеком попрощалась вдома, перед його відходом на роботу. Довго вмовляв мене приїжджати частіше. Довелось і йому пообіцяти.

Герман розмовляв усю дорогу. Розповідав цікаві й смішні історії, а ми з мамою сміялись, слухаючи з розкритим ротом. 

- Аліно,- мама зупинила мене на вулиці біля входу в Мальпенсе.- Я ніколи його таким не бачила,- вказавши в бік Германа, що пішов наперед з валізою.- Я рада, що ви порозумілись. Йому не вистачало сестри.

Я не стримала сліз і міцно обійняла її. Матуся витирала мої сльози, щиро всміхаючись. Добре, що ми знайшли спільну мову. Хоча б зараз, коли у мене починається новий період в житті. 

- А мені не вистачало вас,- визнала я.

Ми пройшли всередину. Наступну годину все як у тумані, як і завжди в аеропорту. У мене тремтять коліна в очікуванні перельоту. Здаю багаж, довго прощаюсь з сім'єю і йду на реєстрацію. 

Герман з матусею махають мені рукою на прощання і йдуть. Просила ж не чекати. Для мене це важко. Лишати їх так не хочеться. Проходжу реєстрацію і чекаю на посадку. Вирішую почитати книгу, хоч це мене врівноважує. Сьогодні особливо неспокійно. Час минає повільно і пів години розтягуються на вічність. Оголошують посадку і  я полегшено видихаю. 

В літаку вже простіше. Сідаю біля ілюмінатора і вмикаю музику. Цього разу пощастило і я летіла без сусідів. Хоча спілкування не вистачало. Нудилась то з книгою, то слухаючи музику. Через довгих, схожих на безконечність, п'ять годин літак приземлився в Борисполі. Я забрала багаж і нарешті вийшла з будівлі аеропорту.