Розділ 35

Світанок. Сором'язливі промені сонечка зазирають до кімнати крізь великі, панорамні двері балкону. Засліплюють, але я не ховаюсь. У повітрі пахне квітами й свіжістю. Заплющую очі й відчуває тепло на зіницях. Легкий, ніжний дотик промінців, що викликає лоскіт. Повільно гойдаюсь у кріслі, насолоджуючись кожним рухом. Вперед. Назад.

Лагідна мелодія зривається з вуст, заколисуючи мене і немовля на руках, що тихо сопе біля грудей. Підтримую голівку, вклавши її на лікоть лівиці. Правою притримую. Наспівую, відчуваючи кожен удар маленького сердечка. Розплющую очі й дивлюсь на малюка. Пухкі, рожеві щічки, маленькі ручки й ротик бантиком. Сопе і смикає нижньою губкою час від часу.

Усмішка натягується на лиці і я торкаюсь рукою щічки. Ніжно проводжу і дотик відгукується всередині неймовірним теплом. Воно розноситься від голови до п'ят, викликаючи тремтіння. Опускаю голову назад й продовжую повільно кататись у кріслі - гойдалці. Заплющую очі, все ще всміхаючись.

- Доню, прокидайся! - матуся різко відтягує ковдру з голови і я підриваюсь в ліжку. Сиджу й розгублено зиркаю по сторонах. У вікно зазирає зимове сонце, наче крізь плівку: тьмяно й сором'язливо.Ковзаю очима кімнатою і розумію, що то був лише сон. Схвильований погляд мами виводить зі ступору. Поправляю волосся й тру очі. - Пішли снідати,- спокійно говорить вона і лишає мене в кімнаті.

Я знову опускаюсь на ліжко й сумно зітхаю. Невже це був сон?! Натягую усмішку при згадці. Такий реалістичний. Я досі відчувала тепло на руках і тремтіння всередині. Підняла вгору й подивилась на свої руки. Я не могла повірити, що все це мені наснилось. Обличчя дитини стояло перед очима. Такі виразні риси: брови дугою, темні вії, рожеві губки й милі губки.

Дзвінкий голос мами знову пролунав з кухні, і я встала з ліжка. Вирішила нічого їй не говорити. Сама була шокована. Нічого ж не віщувало подібного. Та й що він може означати?! Я знала одне: сон зробив мене щасливою. Я всміхалась весь день, окрилена думкою про немовля.

Застелила ліжко й широко розчахнула штори на зустріч новому яскравому дню. На кухні чекала матуся. Аромат кави залоскотав носа і я пришвидшилась.
Ми швидко поснідали брускетами й кавою та зібрались до торгового центру. Наступного ранку в мене літак додому, а ще стільки планів. Вирішили вечір провести всі разом, поговорити, пограти в щось. Але спочатку магазини й подарунки.

Ми поїхали в Іль Чентро — це один з найбільших торгових центрів в Італії. Містить в собі до двохсот магазинів, понад двадцять п'ять ресторанів, ігрові зони, спортивний зал, стоянку. Знаходився поблизу аеропорту Мальпенса, а мені саме потрібно було забрати заброньований квиток.

Дорогою ми говорили про події, що відбувались у житті без участі одного з нас. А таких була вдосталь. цікаво було слухати про поїздки матусі з Джеком. Я уважно слухала маму і всміхалась. Між нами більше не було колишньої напруги й непорозуміння. Тепер вона розуміла мене з пів слова і це не могло не радувати.

Припаркувавшись, ми пішли до центру. Обійшли купу магазинів в пошуках потрібного. Я придбала Віці сукню зеленого кольору, що дуже пасуватиме до її очей. Ангеліні взяла парфуми з ароматом мускатного горіха і ноткою жасмину. Вона точно оцінить. Леоніду знайшла марки до його колекції. Матуся прикупила нову сумочку і сукню. Поки вона забирала пакети з обновками, я стояла біля скляних поручнів, що виводили на середині торгового цента з великими, крутими сходами, й роззиралась довкола.

- Аліно,- промовила матуся, зупинившись поряд.- Ти засумували чи мені здалось?- пронизливо зазирнула в мої очі. Я не могла довго дивитись у її, бо тоді вона викриє мене, почне розпитувати, а говорити про Мішу з мамою я не хотіла.

Я відвела очі й похитала головою, запропонувавши перекусити. Я все ще не знаю, що подарувати Михайлові. Мало знаю про його смаки, але так багато про рани. Кумедно чи не так?! Вже уявляю його лице, коли вручатиму презент. Якщо взагалі захоче мене бачити. Я ж завдала йому клопотів. Цікаво, як Каміла відреагувала на новину про поцілунок.

Ми зайшли в один з ресторанів італійської кухні, що розташовувався на поверсі. Просторе приміщення з великими вікнами й умеблюванням в зелених відтінках. Приємно оку і досить комфортно. Присіли за столик біля вікна. До нас відразу підійшов ввічливий офіціант. Порадив, що краще обрати. Ми замовили пасту з анчоусами й салат Капрезе. Ну і, звичайно ж, каву. Тут її п'ють літрами, а я вже сумувала за трав'яним чаєм за рецептом бабусі. Поряд з Ковалівкою є невеликий ліс, бабуся завжди збирала трави сама, сушила їх, а тоді змішувала. Говорила, що обожнює вдихати запахи пряних трав. М'ята, чебрець, меліса, звіробій та ще купа всього, що вона підмішувала в чай. Пам'ятаю чебрець так гидко смакував на язиці, але я мала його пити, бо корисно.

- Доню,- торкнулась моєї руки матуся і я підняла очі на неї. Вона рідко виказувала хвилювання. Завжди врівноважена і спокійна, як істинна італійка.

- Я сумую за бабусею,- важко зітхнула. Відклала виделку й закусила нижню губу.

- Я теж,- мама повільно потягнулась до моєї руки й плеснула по долоні, злегка всміхаючись.- Але не сумуй. Вона б цього не хотіла.

- Знаю,- покивала й теж всміхнулась.- Вона лишила мені листа,- крадькома спостерігала за реакцією матусі. Вона повільно підвела очі й здивовано підняла брови.

- Як? Листа?- занепокоєння видавалось тремтінням рук і вона прибрала їх під стіл.

- Так. Леонід Степанович знайшов в одній з її книг. Віддам мені. Але я ще не читала,- випередила її й дала відповідь на питання, що ще не зірвалось з тремтячих губ.- Чекаю слушного часу. Коли буду готова.

- Ти ж мені потім розповіси?- з відчутною недовірою говорила вона.

Я мовчки покивала й повернулась до пасти. Нехотя з'їла її й запила все кавою. Матуся відійшла зателефонувати Джекові, а я, розкинувшись у кріслі, дивилась у вікно ресторану. Довкола метушились люди, швидко пересувались з пакетами в руках.

Життя і справді рухається вперед. Кожна хвилина безжально втрачена, поки ти зупиняєшся. Поки ти невпевнено стоїш на роздоріжжі, інші роблять перші кроки до щастя чи успіху. Я лише тепер знала точно, що обрала шлях. Цей шлях до пізнання себе. Мені згадався той дивний чоловік з літака. Він давав мені візитівку. Можливо, треба звернутись до нього. Прояснити свої думки не завадить. Я не віддалась скорботі два роки тому і чим це все скінчилось?! Затяжною депресією й апатією.

Матуся повернулась за столик, весело щебечучи, що чоловіки готують нам якийсь сюрприз. Я справді занепокоїлась. Від Германа можна багато чого очікувати, це я вже знаю. Як реагувати на раптові напади близькості. Невже він сприймає мене не як сестру?! Дуже сподівалась, що помиляюсь. Він же говорив про дівчину, от і добре. Мені проблем не треба. Та й Михайло мене цікавить більше.

- Мамо, а що можна подарувати чоловікові?- зупинила її, коли ми безрезультатно ходили поверхами.

- Кому?- зупинилась й пильно подивилась на мене. Тоді ступила ближче й додала,- я думала ти жартуєш про хлопця?

- Ні, не жартую. Але ми не пара. І у нього є дівчина,- пішла вперед, уникаючи маминого допиту.

- Аліно,- обурливо промовила мені вслід. - Ти ж не збираєшся відбивати його?

- Ем,- знизую плечима. Мама закочує очі і це викликає сміх.

Я вирішую придбати йому щось з аксесуарів і заходжу в ювелірний салон. Матуся вовтузиться біля вітрини, розглядаючи все з бажанням придбати. ЇЇ сяючі очі неймовірно веселять, як кіт на сметану.

Консультант пропонує мені шкіряні браслети. Тренд цього року. Але я вагаюсь. Не знаю чи носить він їх. І чому я не дізналась у Віки, що обожнює її брат. Беру один на всяк випадок, хоча не впевнена, що подарую. Мені сподобався символ, тому взяла. Сама теж зможу носити.

Ми повертаємось після обіду й лягаємо відпочити на кілька годин. В італійців звичка спали в обідній час. Поки матуся спить, я нудюсь. Читаю книгу й перевіряю соціальні мережі. Натикаюсь на лист з електронної пошти. Ангеліна повідомляла мені про роботу. І як я пропустила її повідомлення?! Минуло два дні з моменту отримання, але я відповідаю, що завтра повернусь і обов'язково піду на співбесіду.

Потім ми з матусею готували вечерю і чекали з роботи Джека та Германа. Ми готували Різотто з овочами та курятиною за маминим рецептом. Я, як старанна учениця, уважно слухала і повторювала за мамою. Думка про сюрприз нервувала. Я позирала на годинник, накриваючи на стіл.

- Мамо, вони скоро будуть?- непокоюсь, що страви охолонуть. Хоча італійці не їдять гарячого.

- Так,- відказує матуся, розставляючи тарілки на стіл.- Джек телефонував пів години тому. Вже в дорозі.

Через хвилин десять на порозі з'являється Джек. Матуся поспішає зустріти чоловіка, цілує його в щічку і допомагає повісити пальто. Відсутність Германа насторожує. Але Джек заспокоює нас, що він вже на підході. Ми сідаємо за стіл, не чекаючи на нього, начебто з його прохання. Матуся накладає усім до тарілок, а Джек відкорковує вино, наповнюючи келихи.

Я нетерпляче кладу до рота шматочок курятини. Смак ніжний, тане на язиці. Джек виголошує тост і ми підіймаємо келихи. Дзвінок у двері лунає зовсім несподівано. Я повільно скошую очі й дивлюсь на маму, вона на мене.

- У Германа немає ключів?- питає вона Джека і той знизує плечима.

Підводиться і йде впускати гостей. У коридорі звучать радісні голоси й через мить на порозі з'являються Герман з темноволосою дівчиною. Вона сором'язливо складає руки спереду й вітається з усіма. Матуся запрошує їх до столу, несе ще один комплект столових приладів.

- Аліно,- Герман привертає мою увагу, коли всі уже за столом.- Знайомся, це Аделіна, моя дівчина.

Я всміхаюсь й киваю їй, вона мені. Більше ні слова не виривається з моїх вуст. Я спостерігаю за цією парою весь вечір. Вони й справді виглядають закоханими. А може воно й на краще. Добре, що він познайомив нас. Позбавив всіляких ілюзій.

Ввечері ми грали в Монополію. Джек пішов спати, а ми продовжили грати на пару. Перемога була за нами з матусею, але Герман пообіцяв взяти реванш.

- Ліно,- промовив Герман, коли ми вже збирались до кімнат. Я різко повернулась у дверях і втупила в нього очі.

Ми обидві дивились на нього в очікуванні, що ж він скаже. Герман залився сміхом, спостерігаючи за нашими здивованими лицями. Чорт! Він кликав Аделіну. Я всміхнулась і, побажавши доброї ночі, пішла спати. Вранці на мене чекав літак і дорога додому. Дорога до свого нового майбутнього. Я горіла від нетерплячки ступити ногами на рідну, українську землю.