Розділ 34

Я дивлюсь на маму, округливши очі, а в середині непереборне бажання стукнути кулаком по столу, встати й піду світ за очі. Але стискаю зуби й дивлюсь на неї з розпачем. Вона так нічого й не зрозуміла.

- Дякую за вечерю,-  підводжусь, відкладаю серветку й виходжу з кімнати. 

 І чому вони всі мовчать?! Чому ніхто мене не зупиняє. Продовжують їсти  й розмовляти. Це дивує найбільше. Я ходжу кімнатою, нервово сіпаючи руками.  Не можу повірити, що після всіх розмов, вона знову наважилась заговорити про заміжжя. Мені здавалось, я їй зрозуміло пояснила, що не бажаю робити це з її подачі.   

Тихі кроки в коридорі і я завмираю на місці. Герман прочиняє двері й тихо просить зайти.

- Заходь,- відповідаю й сідаю край ліжка. Опираюсь руками об поверхню за спиною й схиляюсь трішки назад. Вже цікаво що він скаже. У чому буде мене звинувачувати. 

Він опускається поряд, мовчки роззирається по сторонах.

- А де валіза?- дивиться на мене й натягує усмішку.

- Смієшся?- зиркаю на нього з-під лоба й примружуюсь.

Він киває, сміючись з мене вголос. Я теж починаю сміятись, підводжусь і йду до узголів'я ліжка, хапаю подушку й кидаю в нього. З його рота виривається зойк і він завмирає, розкривши рота, тоді підіймає її й починається бій подушками.  

Я щодуху гамселю його подушкою. Пір'я розлітається кімнатою, опускаючись на підлогу, як легенькі, білі парашутики. Герман не відстає й добряче штурхає мене. І тільки різкий бій в боці змушує мене здатись. Я опускаюсь на ліжко й піднімаю руки догори.

- Все, здаюсь,- вичавлюю, стискаючи зуби від болю.

- Зі мною краще не змагатись,- лягає поруч на ліжко, поправляючи зім'яте простирадло.

Відновлює дихання. Насправді він дуже допоміг зняти напругу. Я заспокоїлась. Тепер витівка матусі не здавалась занадто егоїстичною. Я взагалі не думала про неї. 

- То що мама тобі сказала, що ти пішла?- запитує, вже заспокоївшись.

- А ти як думаєш?

- Вона пожартувала,- підводиться він.- Я говорив з нею на цю тему. Не буде тебе змушувати. Заспокойся! - поправляє светр й крокує до дверей. А я сиджу з роззявленим ротом.

- Германе,- він зупиняється й озирається в очікуванні.- Дякую!- всміхаюсь і кидаю в нього подушку. Він встигає вийти й прикрити двері. 

Приводжу себе до ладу, поправляю ліжко й повертаюсь на кухню. Присутні не звертають на мене увагу, розмовляють про власні справи. Джек говорить з цим Ендрю італійської і я не заглиблююсь в розмову. Я була голодною, тому сіла й почала мовчки їсти.

Мама торкнулась моєї руки під столом і я відвела очі від тарілки. Вона мило всміхалась, а потім прошепотіла на вухо, що я надто напружена і не розумію жартів. Герман засміявся з мого схвильованого вигляду  і я штурхнула його ногою під столом. 

 Я продовжила смакувати качку в сметанному соусі з апельсинами. Цього разу вийшло вдало. Вечір був спокійним, сімейним. Як з'ясувалось цей Ендрю компаньйон Джека. Матуся запросила його на вечерю з ввічливості.

Я спокійно вечеряла, перетинаючись кілька разів з усміхненим виразом обличчя Германа. Щось мені підказує - ми порозуміємось. Шкода що через два дні я лечу додому. Це, мабуть, вперше я так шкодую. Він не такий вже й поганий. Дарма я раніше уникала його. Мала б брата, як Віка. Дорослого й водночас вередливого, як маля. Мене веселила ця думка і Герман помітив смішок в очах. Скривився, набундючившись. 

Після вечері матуся з Джеком провели гостя, все ще базікаючи на порозі. Я прибирала зі столу і Герман допомагав. У процесі ми спілкувались про дрібниці. Я розповіла ким працюю, як живу. Він теж поділився особистим життям. 

- Що справді?- дивуюсь, дізнавшись, що у нього є дівчина.- І ти нас не познайомиш?

- А треба?- завмирає на мить й підозріло дивиться в мій бік, протираючи вафельним рушником келихи. 

- А ти боїшся?- продовжую мити посуд.

- Та ні, а сенс? Ти ж летиш  в п'ятницю,- голос здається сумним і я піднімаю очі на нього.

- Тільки не кажи, що сумуватимеш?- показую йому язика й отримую рушником по сідницях. Скрикую й  у відповідь бризкаю на його водою з крана. 

Герман ухиляється й наступає. Захоплює руками мене зі спини за талію й міцно стискає у своїх обіймах. Серце страшенно калатає в ритм з його. Я замовкаю й завмираю на місці. Важке, переривчасте дихання обпікає вухо і я припиняю дихати. Відчуваю як він торкається носом мого волосся, а руки стискаються ще сильніше. 

- Звичайно сумуватиму,- шепоче мені на вухо і я, нарешті, вдихаю.- Я завжди хотів мати сестру.

Від почутого я не можу стримати усмішку. Вона розпливається на лиці і я відповідаю на обійми, торкнувшись його рук своїми. 

Кілька хвилин ми мовчки стоїмо, насолоджуючись моментом близькості. Неймовірне відчуття всередині. Тепло огортає серце і, здається,  в голові лунає ніжна мелодія. Я заслуховуюсь, заплющивши очі. 

 - Я бачу ви подружились?- лунає голос мами.

Я розплющую очі й вириваюсь з обіймів Германа. Він сміється й відходить до столу. Ніяковію й відчуваю прилив крові до щік. Стаю біля мийки й продовжую мити посуд. Чистий подаю йому, а Герман протирає рушником, обережно складаючи на підставку. 

- Я не хотіла вас лякати,- матуся підходить до стінки й бере яблуко з кошика, гучно відкушує, прожовує й продовжує.- Бачиш доню, як з нами добре,- підходить й обіймає мене.

Я не стримую сміху, і вони мене підтримують. Цього вечора в цьому домі було багато сміху. Щирого, доброго, сімейного. Але у кожного є своє місце, і моє поряд з іншими. Я добре знала, що маю повернутись, попри будь-які труднощі. Я всім серцем відчувала тягу до рідного дому, а особливо бабусиного будинку. 

Пізно увечері ми сиділи з матусею у моїй кімнаті  й розглядали сімейний фотоальбом. Фото зі свят, відпусток, подорожей. Усміхнені, щасливі лиця, і жодного мого. Я стисла губи від відчаю й суму, що як пелена нависли наді мною. Матуся, навіть, не помітила, захопившись розповіддю. Схопившись з ліжка, я взяла телефон й увімкнула камеру.