Розділ 33

Герман стривожено мружиться, опирається на підвіконня й відводить погляд у сторону. Кілька хвилин він понуро водить очима  і мовчить.

- Аліно,- важко видихнувши, продовжує,- моя мати померла від раку. Мені тоді було п'ятнадцять років. Я важко переживав усе те. Твоя мама дуже допомогла і мені,  і татові. Відтоді й стала. А тебе це зачіпає?- схиляє голову на бік і дивиться на мене пильно і з цікавістю. 

- Ні,- заперечую, а всередині все бурлить. - Нічого подібного.

- Слухай,- стає до мене обличчям в кількох сантиметрах. Я відчуваю його парфуми й аромат мені здається знайомим.  - Я не забирав у тебе матір. Ти сама відкинула її ще тоді, коли відмовилась їхати з нами. Чому? Чому ти відмовилась? Ти не хотіла жити в Мілані?

- Ні, я не хотіла жити з чужими людьми. А ви, Германе, для мене чужі,- повертаюсь і вже збираюсь йти, коли хапає мене за руку. Шкіру обпікає дотик.

- Чекай,- спокійніше мовить і відпускає руку.- Я винен тільки в тому, що прийняв її. Тебе не можу змусити. Хіба ти не хочеш, щоб вона була щаслива?

- Що?- озираюсь і впиваюсь в нього очима.- Чого це ти так вирішив?

- А для чого увесь цей пафос? Поводишся ніби підліток. Ображаєшся, злишся. Хочеш щоб увесь світ крутився навколо тебе, а не вдається?- схрещує руки на грудях з суворим виразом обличчя. 

- Що ти говориш таке? Коли це я так поводилась?

- Весь час,- відсторонюється від підвіконня  й підходить ближче.- Як не спитаю, то все ти засмучена  і невдоволена. 

- Та пішов ти,- гримаю і йду у кімнату. Ще він мене повчати буде. 

Сідаю на ліжко й хапаю в обійми подушку. Всю злість, що є в мене, вкладаю у ці обійми. Тоді лягаю на бік й тихо плачу. 

Цей індик мене зовсім не знає. Не знає, як я жила весь цей час, як потребувала підтримки й допомоги. Але у мене не було цього. Ніколи! Натомість їх вона врятувала, лицар прям. 

Чую гучний стук вхідними дверима  і полегшено видихаю. Нарешті лишилась сама.  Коли потік сліз та розпачу змінюється ступором, я сиджу у кімнаті без зайвої думки в голові. 

Можливо, він у чомусь і правий. Коли я поряд з цією сімейкою комплекс неповноцінності на лице. Я не можу просто прийняти їх, впустити у своє життя. Між нами такі двері, які не відкрити простим ключем. Я зачинила їх давно, ще бувши дитиною. Щоб ніхто не міг робити мені боляче. Але кожного разу хтось прослизає, підбирає коди й наносить нові рани. 

Невже, я так і залишусь у тому віці, ображеного життям підлітка. Мені здається, що ця маска ніколи не зникла з мого лиця. Принаймні, я бачу саме її у дзеркалі. Де взяти ті сили, щоб розібрати завал і побудувати новий замок. 

Я підводжусь і йду на кухню, щоб відволіктись від сумних думок. Прибравши зі столу, заварюю каву і вмощуюсь на підвіконні. На вулиці починають пролітати маленькі сніжинки. Довкола так красиво, от тільки жодного приємного спогаду. Я не відчуваю тяги до цих місць. У нас з ними нічого спільного.

Беру книгу і насолоджуюсь часом усамітнення. Зачитуючи подекуди вголос улюблені моменти, п'ю каву і позираю у вікно під час паузи. Філософський зміст книги змушує зупинитись і осмислити реальність. 

"Жизнь становится намного проще, когда понимаешь, что именно доставляет тебе удовольствие, а что - нет, когда ты можешь разложить мир на две части - это я люблю, а это - не люблю, и отодвинуть вторую часть как можно дальше." *

Я лишаю книгу на підвіконні й біжу в кімнату. Що ж приносить мені задоволення?! Прості речі, як спілкування; кава на двох; час, проведений з тими, хто теж цього хоче. Відкриваю Фейсбук і бачу Віку онлайн, але відповіді на повідомлення немає. Набираю її через відеозв'язок і тремчу від довгих гудків. 

- Аліно,- чую розгублений голос у слухавці й полегшено видихаю.

- Віко. Я так скучила. Як ти?- радісно опускаюсь на ліжко й вслухаюсь в шум на іншому кінці.

- Та все добре. Вибач не відповіла, бо була зайнята. Готуюсь до екзаменів. Мішка зовсім здурів, контролює кожен мій крок.

- Мішка?- перепитую, смакуючи кожну букву його імені.- Я приїду і поговорю з ним. 

- Ага,- сміється Віка.- Ти хочеш щоб у нього був серцевий напад? Він після останньої розмови ще не відійшов,- сміється і я розумію, як мені добре. 

Ми трішки потеревенили й на душі стало набагато легше. Якою ж дурною я була. Чого так боялась приїхати й подивитись йому в очі?! Він не зможе вибити у мене землю з-під ніг, а я зроблю все можливе щоб це сталось з ним. Тепер я знаю навіщо?! Тепер я розумію, що де б не знаходилась мої думки й серце повертаються до його зелених очей. 

Я повернулась на підвіконня. Сніг за вікном вже сильніше сипав, покриваючи все довкола. Легкий вітер піднімав його, закручуючи з танці, й переносив все далі й далі.  Мама зателефонувала згодом  і повідомила, що лишиться в офісі щоб допомогти Джеку. Я навіть зраділа.

Я самітник. Давно звикла до цього. Мені, після власної квартири, не вистачає кисню в їх домі. Наче  рибу дістали з річки й кинули в океан. Або ж перемістили мешканця села у велике місто-мільйонник. Не знаходжу собі місця у натовпі. 

Книга і розмова з Вікою мене справді заспокоюють. Її голос здається таким рідним, що жодного сум'яття чи непокоєння не виникає. Я сказала їй про одруження. Вона посміялась з мене, типу в середньовіччі живемо. Але Віка не знає мою маму. Вона ще та затійниця. 

Полінувавшись пів дня, вирішую порадувати усіх і готую вечерю. Атмосферу треба покращувати. 

У духовці поспіває качка, а я поки готую салат, слухаючи музику на телефоні. Порив злості вже минув, але бачити Германа не хотілось. Відриваюсь на стук дверей і виходжу перевірити хто. Посмішка сповзає з лиця, коли я бачу на порозі Германа. Повертаюсь і заходжу на кухню, удаючи що нічого не сталося. 

Він заходить до кухні, принюхується до ароматів. Всміхається й присідає на стіл.

- Хазяйнуєш?- привітно звучить голос позаду, але я  не озираюсь. Мовчу.  - Сердишся?- спиною відчуваю, що він позаду, я спантеличена його близькістю.