Розділ 32

Залишок дня я провела у кімнаті. Намагалась відволіктись на книгу, але безрезультатно. Що б не робила, я знов поверталась до проблеми. Ми ніколи не могли порозумітись. Це так боляче. Коли з найріднішою людиною не можеш знайти спільну мову. 

Довго крутилась у ліжку, ходила кімнатою. На годиннику майже опівніч, а сон не йде. Я взяла телефон і вирішила під'єднатись до інтернету. Так хотілось побачити знайомі лиця. У фейсбуці знайшла профіль Віки. Вона виклала фото з якогось кафе. Написала їй довге повідомлення зі словами суму, але стерла і лишила банальне про справи.

Мені так не вистачає урагану, який внесла в моє життя ця дівчинка. Така ще юна і наївна, проте така досвідчена й розумна. У неї талант бачити приховане. От звідки вона дізналась про мої почуття до свого брата. Невже це просто уважність? Чи все ж інтуїція?

Я так поспішала втекти з міста, а тепер мрію повернутись і чимскоріше. Піти на знайомі, рідні серцю місця. Коли серце завмирає в передочікуванні дива. Ці особливі місця є у кожного. Як з'ясувалось моє - бабусин дім. Саме там, у Ковалівці, зі мною сталось щось дивне і незрозуміле.  З великою силою в життя увірвались зовсім чужі люди, що стали майже рідними. Я пригадала грайливу усмішку Михайла й усмішка натягнулась на лиці. Мені так їх не вистачає.

Заснула пізно, з зусиллями. А вранці я прокинулась від дотику. Ледь відтулила очі  й помітила маму біля мого ліжка. Вона сиділа скраю і дивилась на мене. За вікном було надзвичайно тихо. Це не той випадок коли о шостій сусід вирішує забити цвяха. У Мілані люди толерантніші.

Вона гладила моє волосся, прибираючи пасма з лиця. Її очі миготіли як ліхтарики у темряві, що скував туман. Я не бажала її сліз чи страждання. Але так вже заклалось природою - ми дві протилежності. Потягнувшись усім тілом догори, я розплющила очі. 

- Доброго ранку,- лагідно говорила вона, з помітним відчаєм в очах.

- Доброго,- холодно відказала я й підсунулась до бильця ліжка.

- Аліно, послухай мене,- невпевнено зиркала з під лоба. - Я не повинна просити, але ти мені потрібна. Я тільки нещодавно збагнула, що змарнувала все своє життя. Я зовсім не жила як хотіла. 

- Та невже, - саркастично хмикаю, схрещуючи руки на грудях. Коли це вона востаннє приймала поразку з гідністю. 

- Я знаю, що ти мене не зрозумієш, але хоча б спробуй. Бабуся і мене вчила бути відданою собі. Але я спокусилась на щось більше. Я вагалась між тобою, минулим і жагою до кращого життя. Я не говорила тобі, але мій батько пішов з сім'ї, і  я дуже переймалась усім цим. Не хотіла подібної долі своїм дітям. Але, мабуть, наші страхи розумніші за нас. Правду говорять: коли в душі оселяються страхи, то скоро стають реальністю. 

- Мені Леонід Степанович розповів про дідуся. Дивно, правда?- зухвало дивлюся на неї.- Чому я повинна дізнаватись усе від чужих людей?

- Так, я винна,- понуро відводить очі й важко зітхає. - Я ніколи не була з тобою близькою. Але це все вона. Мати в усьому винна.

- Не треба,- втрутилась я.- Бабуся ні  в чому не винна. Кожен сам відповідає за свої помилки. Просто визнай їх. І чому у вас з нею було стільки суперечок?

- Довго пояснювати,- вичавлює з себе і підводиться з ліжка.

- Чекай,- хапаю її за зап'ястя. Мені вже набридло чекати.- Розкажи зараз,- прошу спокійніше.

- Добре,- опускається на край ліжка й смикає ремінець на блузці.- Мати ніколи мене не любила. Я взагалі не повинна була народитись. Бабуся збиралась робити аборт, але батько її вмовив. Тільки,- сміється,- це не змінило ситуації. Вона мене не хотіла. Все життя як чужа. Тільки після смерті батька вона трішки пом'якла та і ти з'явилась. 

- Я не можу в це повірити,- прикриваю лице руками. Бабуся для мене була ідеалом.

- Всю свою любов вона віддала тобі. Говорила, що спокутує свої гріхи. Просила мене не повторювати її помилок, але..

- Але ми вчимося тільки на своїх,- доказую й тягнусь до її руки. Повільно торкаюсь з острахом бути відкинутою і через мить вона вже в моїх обіймах.

Тягар всього минулого руйнується. А на руїнах будувати нове життя неможливо. Спочатку треба зібрати каміння й розчистити територію. Але так приємно просто обіймати когось рідного. Її спокійне дихання лоскоче вухо і я заплющую очі. Хочу насолодитись моментом. Рідко коли ми можемо просто бути разом, без всіляких приводів та причин. 

- Мамо,- відсторонююсь і зазираю у її очі, наповнені сльозами,- Але чому вона так хотіла вчинити? У них же з дідусем було неймовірне кохання, про яке торочили усі в селі?

Мати сміється, швидко витираючи зі щоки сльози, що скотились додолу. Тоді підводить очі й всміхається.

- Бабуся була ще тією акторкою. Але я не знаю причини. Вона якось промовилась, що батько завжди був негідником. Я не стала розпитувати, а тепер ми вже не дізнаємось,- схлипує й опускає очі. 

У кімнаті панує мовчання. Я не можу повірити що бабуся могла так вчинити. То ось що вона мала на увазі, коли просила вибачення за невідомі вчинки в минулому. Невже усе це правда?! У моїй голові не вміщалась думка, мозок відкидав її.  

Я зиркала очима кімнатою, намагаючись ухопитись за щось аби змінити тему. Але у думках лише мама, що сиділа поруч розчавлена. Їй напевно не легко було визнати той факт, що тебе не любили. І саме цим ми схожі. Але ж вона хоче виправити все, і вже за це повинна бути вибачена. 

- Мамо,- торкаюсь її плеча й опускаю голову на нього.

- Що, доню?- схлипує знову.

- Вибач мені,- примружую очі на мить, а тоді сміливіше додаю.- Але  я не залишусь.

Вона відсторонюється від мене і спантеличено дивиться. 

- Як? Я гадала, що переконала тебе?

- Ні,- хитаю заперечно головою.- Тобі мене не переконати. Тільки не в цьому. Я не можу лишитись, але готова миритись, - протягую їй руку і всміхаюсь. 

Вона починає сміятись й тягне мене у свої обійми. Вперше ми говоримо без зайвих емоцій, як рідні люди. Ділимось своїм звичним життям. І вперше я не шкодую, що так все склалось. Вона лишає мене  у кімнаті та йде готувати сніданок для усіх. Я одягаюсь і йду їй допомагати.