Розділ 31

- Що?- ледь чутно перепитала я.

- Лишайся з нами, - повторює вона вже сміливіше.- Чого тобі бути самою в тій Україні. Тут я, Джек з Германом. Будемо усі разом жити. Знайдемо тобі роботу. 

- Мамо,- висмикую руки з її долонь.- Ти знову почала? Я вже говорила, що ніколи не переїду в Мілан. 

Вона ще торочила щось про те, що так буде краще для всіх. Переконувала, що жити в Італії вигідніше й престижніше. Я слухала наче через скло, дивилась на неї й відчувала злість.

Кожного разу одне й теж саме. Вона переманює мене до них, навіть не запитавши. А я злякалась. Вже думала про страшне.

Продала бабусин будинок, що був мені найважливішим  й приїхала, вважаючи, що у неї проблеми. Я хвилювалась за неї, здоров'я Джека. А вона думає лише про себе. 

А де вона була раніше? Чому не забрала мені тоді, коли тільки одружилась. Я була зайвою? Заважала їх щастю. А тепер їй раптом стала потрібна донька. 

Я з докором подивилась на неї й зірвалась з місця. Закрилась у кімнаті й тихо заплакала. Невже вона не розуміє, що сипить сіль на ще незагоєні рани. Ну чому я не народилась в іншій сім'ї, де більше б цінували духовне. 

На словах я завжди відмінна донька, а на ділі - непотріб. Я  вже звикла до такого ставлення. Підозрювала, що вона має якісь власні інтереси. Не просто так просить переїхати. От тільки що саме?!

Більше вона мене не чіпала. Знала мій запальний характер. Я зайняла себе переглядом фільму. Намагалась вдати, що розмови не було. Сутичка завжди приводить до скандалу, а тоді ми як риби мовчимо тижнями. 

Увечері Герман повернувся з роботи й всі зібрались за сімейним столом. Наші погляди уникали один одного і це було помітно. Атмосфера така собі. Напруження передалось й чоловікам. Ті теж мовчали, перекинувшись короткими фразами про справи. Герман запропонував прогулятись після вечері, і  я була не проти. 

Ми крокували вулицею вгору до мосту. Нічні вогні тьмяно освітлювали вулицю. Гул транспорту довкола нагадав мені Київ. Я ніколи не зможу лишити місце, де була щасливою. Хоч і короткий проміжок часу. Я люблю Україну і ніколи не зможу жити в іншій.

В цей момент так захотілось почути рідні голоси. Там на мене чекає набагато більше людей, ніж у Мілані. Мій дім там, де могили моїх рідних. А найголовніша в Києві. 

Якби бабуся була живою, вона б стовідсотково відправила мене до матері й переконувала б що так буле краще. Вона хотіла мені найкращого. Але найкраще не завжди правильне.

Тепер є лише її голос усередині мене, що вчить бути на своєму місці. Завжди триматись себе, свого коріння. 

Герман ішов поруч і мовчав, удаючи безтурботність. Лише коли ми дійшли до великого мосту, що об'єднував два береги однієї великої річки По, він почав помітно нервувати.

- Посварились?- пильно зазираючи мені в очі, бере під лікоть, чим зупиняє. 

Я покивала й зупинилась на мості. Оперлась ліктями на поруччя та занурила лице в долоні. Мені важко було порозумітись з мамою. От коли говорять про сумісність, то ми на дев'яносто дев'ять і дев'ять навпаки. Просто не виносимо одна одну. Серйозно говорити не можемо і як їжаки колемось при першій же можливості. Раніше я думала, що це пов'язане з тим, що ми чужі. Ми справді далекі один від одного. Як два холодні айсберги, що часом перетинаються у великому океані, але під час обійм завдають лише болю й клопоту. А зараз?! Зараз я як ніколи розгублена. Знову це відчуття скиглявого, нестерпного болю у грудях. Коли ти стоїш над прірвою. Ходу немає. 

- Аліно,- Герман торкається мого плеча і я піднімаю очі.- Спробуй її зрозуміти,- співчутливо мовить він. 

- Зрозуміти?- здивовано перепитую я. Що він може знати про наші стосунки взагалі?! Відчула як невдоволення наростає всередині клубком.

- Так,- киває він та продовжує.- У нас зараз тяжкі часи. Їй потрібна твоя допомога та підтримка. 

- Тяжкі часи?- невдоволено пирхаю. 

- Так, батько дуже хворіє, - його голос стає тихішим з ноткою відчаю. - Ймовірність цілковитого одужання мінімальна. Та й проблеми з бізнесом. Ларисі потрібна допомога. Вона сподівалась, ти погодишся. 

- І чим же я можу допомогти?- розгублено ковтаю прохолодне повітря ротом. У голові не вкладалось, чим саме. Що я маю зробити, щоб змінити ситуацію.

- Тільки я тобі нічого не говорив,- грозить пальцем та важко зітхає.- Вона планує видати тебе заміж.

- Що?- обурення виривається з мого роззявленого рота. 

Герман коротко і ясно дав зрозуміти її наміри, звичайно ж приправивши все це смачними виправданнями. Я не могла повірити. Невже матуся здатна на таке. Я чекала всього, але щоб так. Для власної вигоди, видати доньку за якогось партнера Джека. 

- І що всі підтримали її ідею?- стискаю кулаки від злості, що нігті впиваються в шкіру.

- Я ні, - схвильовано підіймає дороги руки.- Але чому ти досі незаміжня?- хмуриться, натягнувши гримасу. 

- А тебе це як стосується?- починаю майже кричати й повертаюсь назад, швидко крокуючи додому. 

Не вірю своїм вухам. На що ж вона ще ладна задля досягнення своєї цілі?! Виявляється я зовсім не знаю свою матір?! Хоча це не новина. Я ніколи не знала її. 

Останнього разу ми бачились на бабусиних поминках. Тоді на її прохання я принесла їй каву. Заварювала міцну, а вона любить з молоком. Якщо мене запитати, які парфуми улюблені чи колір чи страва?! Я не зможу відповісти. Я нічого не знаю про свою власну матір, крім того факту що я її дочка. А от Герман добре її знає. Он як піклується про її добробут. Ну звичайно, вона стала йому матір'ю за весь час. Свою дитину кинула й виховувала чужого сина. Я спочатку дивувалась їхній близькості. Так мене це зачіпало. Але коли при кожній нагоді вихваляла його, так взагалі зареклась на знайомство і дружбу. Боялась зруйнувати їх ідилію своєю присутністю. Мабуть, через те і жила з бабусею. 

Герман ішов позаду, як вірний пес, лише біля будинку зупинив і попросив не влаштовувати істерику.