Розділ 29

Матусина рука міцно переплелась з моїми пальцями, не відпускаючи ні на мить. Ми вийшли з аеропорту й рушили до таксі, усміхаючись як дві подружки спраглі до відвертих розмов. Водій допоміг з валізою та ввічливі притримав дверцята, поки ми сідали на заднє сидіння. 

- Втомилась?- поцікавилась матуся, коли ми рушили.

Я лише покивала, не мала сил розмовляти. Та й руйнувати мить не було бажання. Дорогою мама все розпитувала про справи. Я тримала її долоні у своїх руках і тремтіла всередині. Ніколи ще не відчувала такого бажання торкатись її. Зморшкувата шкіра, але доглянута й пахне оливками. Її улюблений крем. Не зраджує своїм смакам. 

Мама тривожно дивилась у мої очі, наче передчуваючи недобре. Усмішка не сходила з мого лиця попри невмілі рухи та ніжність. Я проводила великим пальцем її долонею та насолоджувалась миттю заглиблення в очі. Такі щирі та співчутливі. Чи підозрює вона як міцно я її люблю?! Як потребую її уваги, поради та взаємності?! 

Звичайно ж відчуває! Я хочу вірити, що кожна мати відчуває подібне до своєї дитини, попри байдужість та сварки. Нічого не може затьмарити родинних зв'язків, якщо вони особливі. Це, звичайно, не про нас, але сам факт мене заспокоював. 

- Ти засмутилась через продаж будинку?- не вгамовувалась вона  й допитувала, не соромлячись водія таксі, що зиркав на нас у дзеркало заднього виду.

- Мамо, потім поговоримо,- переводжу тему  і міцно обіймаю її.

- Я справді хвилююсь за тебе,- мабуть, вперше її голос звучить так щиро. І я просто обіймаю за плечі. 

Таксист припарковується біля двоповерхового будинку, що знаходиться за межами міста. Мама розплачується й поспішає затягнути мене в дім, але я не втримуюсь і все ж роздивляюсь довкола. Карликові дерева зовсім голі та самотні обабіч дороги. Легкий, тонкий килимок зі снігу та мокрий асфальт. Довкола тихе й похмуре небо. Самотні пташки линуть над містом та жалібно стогнуть.   

Я справді рада, що приїхала. Кожна частинка мого тіла жадає відвертої розмови, обіймів. У мене лишилась тільки вона і це так сумно. Найближчою була бабуся, тільки тоді матуся й татко. Але він майже не спілкувався зі мною. От як трапляється у житті. Хіба ж батьки знали, що спільна дитина стане причиною ненависті. Батько якось промовився, що одружився тільки через вагітність. А що ж було насправді?! Як все ж ми ускладнюємо собі життя. Смиренно йдемо за законами суспільства, вважаючи що чинимо вірно. Але шлях наперекір душі, самому собі - це хиба. І саме цією хибою я вважала себе пів життя. 

Закочую валізу до коридору, підіймаючись східцями до будинку. Матуся йде попереду, все ще торочачи про плани на день. А я мрію прилягти та закинути ніжки догори. Так втомилась! Переліт виснажує, але ці відчуття приємні. Мурашками по шкірі та посмішкою, що не спадає з лиця. Хвиля радості змушує ще раз обійняти матусю. 

Відпускаю ручку валізи та знімаю верхній одяг. Матуся вже порається на кухні, щоб нагодувати своє чадо. Її ніжний голос лунає звідти тихою луною. Як колись! Я стою у передпокої й просто слухаю її. Щоб запам'ятати. Відкарбувати у мозку та серці ці нотки тремтячого й такого рідного голосу. 

Заходжу на кухню, де смачно пахне і відразу ж обіймаю матусю. Вона розгублено завмирає на місці, а тоді торкається моєї руки й обіймає у відповідь. Вона всміхається, я знаю. Відчуваю як шкіра на її обличчі натягується. 

Обійми перериває пищання мікрохвильовки й матуся поспішає дістати звідти обід. Я вмощуюсь за круглий столик, що стоїть біля вікна. Роззираюсь довкола, оцінюючи інтер'єр. Дизайн кухні приємний, сучасний. Відтінки сірого спокійні, як і плин життя матусі. Вона вважає, що сірий не так трактують, це її улюблений колір. Поміркованість життя зовсім не пов'язана з занудством.  

Після маминої страви мене розморило і я відпросилась до кімнати. Вона не була проти, адже збиралась поїхати за Джеком. 

- Його виписують з лікарні,- повідомила, збираючись в дорогу.- Ти відпочивай, а ввечері поговоримо,- цілує мене в щічку й замикає за собою двері. 

Я лишаюсь сама у володіннях матусі й блукаю кімнатами, роззираючись довкола. Цікаво як вона жила усі ці роки?! Як безтурботно готувала на кухні для своєї родини, а мене не було поряд. Як обіймала та цілувала інших людей, не мене.

Підходжу до каміна, на якому стоять сімейні світлини. Матуся поряд з Джеком та Германом. А як же я? Жодного спільного фото за стільки років. Наче й не існувала взагалі. Усмішка спадає з лиця, сум накочує неприємні спогади як вітер бочкуваті хмари. Кожна річ пахне матусею, пам'ятає її доторк. А мій дім порожній. Нічого, щоб нагадувало про присутність кровинки, лише фото разом десятирічної давності. 

Обхід територій переконує, що матуся має хороший смак. Розбираю речі, та дістаю подарунки, що приготувала для рідні. Лишаю їх на журнальному столику у кімнаті, а сама йду до ванної. Поки дизайнерська ванна наповнюється теплою водичкою з ароматною пінкою, я  сиджу поряд, опираючись на край. Рукою пробую воду й ковзаю очима кімнатою. Зубні щітки, іменні рушники та полиці для кожного з члена родини. 

Закусую кутик губи й роздягаюсь. Сама винна. Кинула все й лишилась там, де мені місце. Занурююсь у воду й заплющую очі, насолоджуючись моментом розслаблення.

Мене не на жарт зморило і я вмостилась на м'якеньке ліжко. Дістала телефон та зайшла до соціальної мережі. Написала повідомлення Віці та заснула. 

***

Тихі кроки по паркету розбудили мене. Я не поспішала розплющувати очі. Прислухалась.

Пригадую, як в дитинстві матуся підкрадалась до ліжка й дивилась чи я сплю. Будила мене до садочка та школи, поправляючи волосся. Ніжно промовляла моє ім'я та гладила щічку.

Я усміхаюсь й повільно розплющую очі. 

Поряд з ліжком стоїть висока постать. Я піднімаю очі й швидко підриваюсь з ліжка, розгублено зиркаючи по сторонах.

- Спокійно,- тихо промовляє хлопець, виставивши між нами дистанцію руками.