Розділ 28

У кімнаті темно, світло нічника на столі відблискує на гардині. Атмосфера відпочинку, спокою та гармонії, а на душі кішки. Не знаю у чому причина. Я, здається, вже ні в чому не впевнена. Життя змінюється в ритмі квікстепу і я не встигаю. Сідаю в останній автобус, але він раптом звертає зовсім в іншому напрямку. 

Виліт о шостій. Переліт займе максимум годин п'ять, заряджаю плеєр з аудіокнигою та готую навушники. Кладу в маленьку сумочку через плече, що завжди ношу з собою. Найнеобхідніше поблизу. 

Усі речі спаковані. Велика валіза й маленька сумка з купою дрібниць. Чергове зівання все ж переконує, що треба було поспати перед виїздом, але я не могла зімкнути очей. Віка так і не передзвонила, і це страшенно непокоїло. Невже Михайло не передав їй моє прохання. 

Гудіння телефону повідомляє про прибуття таксі і я вимикаю нічник, тягну валізу до дверей й зиркаю перед виходом у дзеркало. Як завжди усмішка собі, щоб не розкисала й вірила у добро. Оптимістом бути не просто. 

На вулиці починає мести сніг, а вже кінець січня. Думка про наближаючу весну все ж радує й відгукується надією всередині. Таксі чекає під під'їздом, шукати його не доводиться. Жовтеньке, як курча. Всміхаючись, кутаю шию від поривистого вітру й крокую вперед. Водій допомагає з багажем, а я  ховаюсь від ночі на задньому сидінні. На годиннику четверта. Сподіваюсь, аеропорту дістанемось швидко й без пригод. Найбільше не люблю чекати, а сам переліт обожнюю. Вже не можу дочекатись, коли вилетимо. Тільки небо і я. 

У салоні пахне кавою, на жаль розчинною. Та запах карамелі нагадує про кав'ярню, де була з Михайлом та Вікою. Повільно втягую носом аромат й примружуюсь. Я не можу не думати про них. Дістаю телефон з кишені пальта й набираю Віці повідомлення. Хоч попереджу що мене не буде в країні, додзвонитись вона точно не зможе. 

Водій плавно рушає й мчить порожніми вулицями Києва. Ранок повільно проникає у свідомість під легку музику з магнітоли. Чи то Шопен припускаю я, але не наважуюсь запитати. Це зовсім не важливо.

 В аеропорті все як у тумані. Здача багажу й черга до паспортного контролю. Всередині тьохкає серце, очі роззираються по сторонах, а мозок освіжає голову порцією реалізму. 

- Ніхто мене не проводжатиме,- вимовляю вголос, дірявлячи вихід з аеропорту й крокую вперед. 

Найбільше засмучує те, що ніхто не чекатиме. Ми маємо рухатись вперед, як роблять інші. Наче нічого чи нікого й не було. Втрачаючи рідних, найдорожчих людей, ми маємо рухатись далі, попри біль втрати. 

Реєстрація зайняла близько години. Стюардеса провела мене на місце в першому класі й допомогла з ременем. Я вмостилась біля вікна й дістала плеєр. Настав твій час, Бредбері. Чотири години тільки ти, я  і небо. 

Я не засмучувалась, а лише сумувала. Чи все ж боялась?! Якщо я зникну з життя інших дорогих мені людей, хто мене замінить?! Чи станеться так, що заміна буде кращою?! У відносинах так часто трапляється. Коли Володя пішов, і я вкотре переконалась, що не годжусь для серйозних стосунків, він швидко знайшов мені заміну, а я відчула біль.

Ми віримо, що лишимо на серці іншої людини слід, рану чи клеймо. Не важливо що саме, головне настільки сильне, щоб забути нас було не сила. Сумувати за тим, хто не відчуває того ж навзаєм болючіше ніж просто байдужість.

Я натягую навушники й  вмощуюсь в кріслі.  Дивлюсь в овальне віконце на світанок, що суне як гроза на місто й вмикаю Бредбері. Невагомість завжди змушує задуматись над життям, прямісінько як і самотність. 

А сумувати часом приємно, усвідомлюю я, коли перевіряє телефон до зняття в повітря й бачу повідомлення від Віки.

"Повертайся швидше! Чекаю презент з Італії".

Коли тебе чекатимуть, повертатись приємніше. Усмішка не спадає з лиця й аудіокнига, здається, не такою вже й занудною. 

***

- Ви на довго до Мілану? - не припиняє цікавитись сусід, посьорбуючи вже другий коктейль, що приносить бортпровідник. 

- А він точно безалкогольний?- стягую навушники та принюхуюсь до запаху. 

- Так,- підморгує мені чоловік і знову сьорбає з соломинки. А тоді підсовується ближче й обдає мене прямим запахом перегару. - У мене тут все налагоджено,- сміється з мого кривляння.- Хочете і вам зроблять?

- Ні, дякую,- відсовуюсь подалі й важко зітхаю.

Щастя тривало пів години, поки не з'явився цей пасажир. Шумно увалився в крісло й белькотів під вухо. Перекричав навіть звук з навушників.  Я завжди пильна до компанії в якій знаходжусь. Вибірково спілкуюсь, вибірково заводжу знайомства. 

От таке спілкування це рідкість. І хоч чоловік видавався цікавим, його вчинки говорять красномовніше. На п'яницю він не скидався та після третього коктейлю його розвезло. Він заснув і я полегшено видихнула. 

Білі хмаринки купчились, закриваючи вид на землю. Лише сіре полотно внизу. Все таке дрібне й неважливе. 

У такі миті як ніколи цінуєш час, бо він сповільнюється. Хочеш спіймати хвилю та встигнути зробити щось важливе, щоб потім пишатись собою. І я дістаю телефон. Ярлик "немає з'єднання" трішки засмучує, бо так кортить відповісти Віці. Та я відкриваю електрону книгу з кричущою назвою "Не бійся" й починаю читати. 

Легка історія переносить мене на вулиці Бостона і я пригадую ту осінь. Якраз закінчила університет й була у пошуку роботи. Матуся, щоб привітати мене з успішним завершенням та червоним дипломом оплатила путівку до штатів.  Я обрала саме Бостон. Це була перша самостійна поїздка за кордон. Пригадую як тремтіли коліна від звучання довкола англійської. За тиждень я так звикла, що не бажала покидати те місце. А все тому, що знайшла друзів. Джон та Мері були дуже люб'язними. Я листувалась з цією парою кілька років. Блогери просто полонили мене своїми відео та життєвими кредо. Та я добре розуміла ще тоді, що моє місце тут, на Україні. 

З часом ми припинили листування, вони переїхали до Австралії й обірвали зв'язок. Та й моє життя стало насиченим: я мріяла стати успішною.  Але все таке мінливе у цьому світі. В одну мить ти можеш повернутись до точки відліку.