Розділ 27

Я не могла знайти собі місця. Повернувшись додому, метушилась квартирою з кутка в куток. У думках лише будинок. Невже я більше ніколи не зможу зайти туди, торкнутись стін, речей. Вдихнути ледь відчутний запах бабусі. 

Важкість на серці й ниття в шлунку не припинялись. Ні теплий душ, ні робота, якою завантажила себе на кілька днів не допомагали. За цей час рієлтор перевів мені на рахунок кошти за продаж будинку й попросив під'їхати, щоб оформити фінансові нюанси. Підписуючи договір, я подумки прощалась з домом. Тепер не буде "дім там, де ти щасливий". Тепер він лише в моїй пам'яті. Хоча я намагалась викинути всі спогади з голови та серця протягом двох років. Тепер же з новою силою біль відгукувався  в мені.

- Що з ним буде, як гадаєте?- спитала Єгора Дмитровича, закінчивши підписувати папери.

- З ким?

- Я про дім,- понуро мовила й перевела погляд у вікно. На вулиці падав сніг, поступово ховаючи він мене горизонт. 

- Ви не хвилюйтеся, Михайло говорив, що для себе купує. 

- Отже, він в надійних руках,- важко зітхаю й покидаю офіс рієлтора.

Дорогою я заїжджаю до банку та прошу провести обмін валют і надіслати кошти на мамину картку. Тепер я можу поїхати  в Італію. На щастя, з паспортом та візою проблем не буде. Герман, син Джека, працює в консульстві. 

В авто набираю матусю через телеграм. Її голос все ще сумний, хоч відчутна нотка радості після новини про відвідини.  Ми не бачились майже рік. Якщо рідні взагалі можуть розставатись на такий термін. Ми ж роками не бачимось і все добре. Отже, особливого місця в моєму житті вона не займає.

- Мамо, хай Герман домовиться про візу,- прошу її й сльози течуть лицем. Не тому що нарешті її побачу, а тому що не витримую внутрішньої напруги. Сталеві нерви вже не ті. Здається плакати почну від першої ж сумної картинки чи злого слова. Не впізнаю себе колишню: стриману й сильну.

- Добре, він швидко все залагодить. Гостьова віза буде готова через три дні. Я тебе чекатиму,- щебетання змінюється на короткі гудки. Зв'язок обірвався.

Три дні! Як прожити їх?! Знову відчуваю біль у грудині й повільно вдихаю. Зовсім себе запустила. Але чомусь не можу інакше. Не можу просто усміхатись і вдавати щастя. Його ж немає! І на те є кілька причин.

 Ці дні минули, на диво, швидко. Я все збиралась, пакувала речі, готувала папери для відльоту. 

Віддала останній рукопис Леоніду та пообідала з ним, але в іншому кафе. Цього разу я наполягала на своєму. Він принципово опирався, але під загрозою зриву зустрічі все ж згодився. Я відчувала себе краще. Спокійніше, чи що?! А після розмови з ним ще й заінтригованою.

- Ліно, ти матусі неодмінно привіт передавай,- попиваючи чай, робить паузу та всміхнено промовляє.- Я її сто років не бачив.  

- Звичайно, я, до речі, продала бабусин будинок, чи вже говорила?- наповнюю свою спорожнілу чашку малиновим чаєм та відставляю чайник.

- Ні,- нахмурює брови та відставляє чашку. - Це мама наполягала?

- Так, але ж там все одно ніхто не житиме з нас. Тому я погодилась.

- Шкода,- засмучено похитав головою,- Твій дідусь дуже любив цей дім.

- Дідусь?- дивуюсь я. Невже вони знайомі.- А ви були знайомі? Бо я ніколи про нього не чула.

- Звичайно знав, він був моїм вчителем. А ти що зовсім його не знала? 

- Ні,- заперечно хитаю головою й уважніше слухаю його.

- Він був хорошою людиною, але поганим батьком. Лариса страшенно його не любила. А коли дізналась про його другу сім'ю, то й з матір'ю говорити припинила.

- В сенсі другу сім'ю?- закочую очі під лоба.

- Я бачу тобі взагалі нічого не розповідали?- сміється з мене й витримує паузу в розмові, зробивши ковток чаю.

Леонід розповів мені дуже цікавий факт про мою сім'ю. Я багато чого не знаю, виявляється. Історія кохання моїх дідуся й бабусі досить романтична. Навчання в одному класі, кохання крізь роки, війну та зраду. Бабуся чекала його з війни, вірно й покірно. Одружились після повернення, згодом з'явилась мама. Але з часом відносини ставали гіршими, і дідусь пішов з сім'ї. Бабуся не розповідала правди мамі й вигадувала довготривалі відрядження. А коли мама у віці п'ятнадцяти років сама помітила батька з іншою жінкою в Києві, то не витримала брехні. Припинила спілкування з батьком,  а з бабусею сильно посварилась. 

- То от чому вони не могли порозумітись?- припускаю, пригадуючи їх суперечки.

- Не лише,- важко зітхай та зиркає на годинник,- Але то хай тобі мама розповість, а я вже маю бігти. Хорошої тобі дороги, Ліночко. Матері привіт,- цьомкає мене в щічку на прощання й іде. Я проводжу його поглядом і розумію, що мене пів життя дурили. 

Бабуся ж ніколи не розповідала про діда. Він помер коли мені ледь три роки виповнилось. Мама ніколи не говорила. А воно он що виявилось. Цікаво! Скільки ще вони від мене приховували й чого ?! 

Хороша нагода все дізнатись. Ось і теми для розмов. Я допивала чай в дивному передчутті. 

Більшу частину свого життя ми живемо несвідомо. Просто існуємо, пізнаємо, вчимось. І чому в українських сім'ях не заведено ділитись досвідом. Ні мама, ні бабуся ніколи не розмовляли зі мною на інтимні теми. Ділитись минулим як відкрити душу - ганебно. Я б, мабуть, теж не схотіла, бути вивернутою навиворіт. Щоб кожен міг знати мої секрети й думки. Це жахливо!

Не поспішаючи допиваю чай та зиркаю на телефон. З думок не йде Віка, яка вже який день не телефонує. Невже до Михайла не дійшло і він все ще забороняє нам спілкуватись. 

Беру смартфон  й кручу в руках, втримуючи себе. Але мені так хочеться почути її голос. Набираю попри заборони й чекаю, слухаючи довгі, нудні гудки. 

- Ало,- звучить у слухавці й усмішка натягується на моїх вустах.

- Віко, привіт.  Як справи? Сподіваюсь твій брат порозумнішав?

- Він завжди був розумним,- чую голос Михайла  у слухавці й округлюю очі.

- Міша? Ти що забрав у неї телефон?

- Ні,  я ж не тиран, як ти вважаєш. Віка у ванній, а телефон дзвонив от і підняв. То що їй переказати?- норовить швидше закінчити розмову.