Розділ 26

Тримати усе в собі, як мінімум шкідливо. А мене ж гризли сумніви весь час. Чи треба, чи варто воно того?! Як бачите варто. Мені стало легше. Я спустошила голову від купи думок, хоч і не отримала відповіді ні на жодне питання. Та я добре усвідомлювала одне — я не можу так просто його забути.

Минуло кілька днів. За роботою та побутом, я не помічала часу. Періодично зиркала на дисплей телефону, що мовчав у відповідь на очікування. Ні дзвінка від Віки, а я чекала. Я вагалась дзвонити їй першою, хоч розпирало від цікавості. Чи поговорив Міша з нею?! Чи з'ясував усе. Найменше мені хотілось їй зашкодити.

Набирала кілька разів довге повідомлення з поясненнями та пробаченням, а тоді видаляла. Я навіть припустити не можу, що було після мого виходу з кабінету адміністратора. Як відреагувала на правду Каміла. Певна, він виправдався. Та й вірно, поцілунок то лише миттєвий порив. Я заспокоювала себе тим, що подобаюсь йому, але у нього є Каміла. Тому він так відреагував. Адже і погляди й усмішки запевняли в симпатії. Чи є у нас майбутнє?

Міркувала, як вчинила б якби він раптом прийшов і сказав, що відчуває до мене щось. Вперше я була зачарована його очима, потім ароматом, а тоді захоплення поглину його цілком. Надійний, сильний і такий милий з ямочками на щоці. Пригадуючи його, я крадькома всміхалась. Добре, що він все ж є у моєму життя. Принаймні, я знаю тепер як міцно можна кохати когось. Палко, ніжно й заборонено.

Дзвінок матусі по скайпу наполохала. Вона як завжди без попередження. Пізній дзвінок завжди непокоїть.

- Хола, мамо,- приймаю відеодзвінок, вмостившись на диван перед монітор ноутбука.

- Привіт, донечко,- її голос чомусь сумний і мене це лякає. Невже щось сталося.

- Мамо,- вдивляюсь у її стурбовані очі,- щось сталося?

- Ні, доню, ні,- заперечно киває та по її лицю видно, що є причини хвилюватись. - Джек досі хворіє і мене це турбує. Ти владнала справи з будинком?

- Так, завтра поїду показувати будинок покупцеві. Якщо його усе влаштовує, то оформимо угоду. Мамо, у Джека щось серйозне?- підозрюю недобре. Мамо може приховувати, я її знаю.

- Я не знаю доню. Ти приїдеш?- несподівано запитує. Я навіть не знаю що відповісти. Лише киваю головою. - Якщо наважишся, скажи. Син Джека працює в посольстві. Зможе владнати візові питання.

- Добре, як тільки будинок продам — приїду, — заспокоюю її.

Закінчую дзвінок й важко зітхаю. Лише цього мені не вистачало. Я справді втомилась від суцільної темної смуги. Хоча і хороше щось було. Знову пригадую Мішу й Віку.

Можливо мама права. Поїздка в Італію піде лише на користь. Відпочину, зміню оточення. Але спочатку будинок. Набираю рієлтора й узгоджую час.

- Так, завтра о четвертій я буду,- підтверджую попередню домовленість

Вдалий час, щоб навідати Віку. Михайло ж повинен ще бути на роботі. От і добре. Біжу до шафи й шукаю там сукню, на яку мала кинула оком. Минулого разу все ж рилась у моєму гардеробі й так просила одягнути. Я все одно її одягла один раз. Зараз мені вона не подобається, а їй зійде.

Я скучила за нею. Віка стала мені другом, попри вік та недосвідченість. Вона кмітлива дівчинка. Он як все обставила з Мішею. Були знайомими, а стали ворогами.

Мені потрібно було ще забрати деякі особисті речі бабусі з будинку. Я хотіла відвести її книги до будинку престарілих. Віддати її картини бабі Раї та й просто навідати стару. Тому вирішила виїхати з міста раніше, щоб встигнути все. Якщо пощастить повернусь увечері додому.

Прокинувшись раніше, я надіслала рукопис, над яким працювала останні два тижні. Це була книга. Цікава така книга про жінку, що мала дивну хворобу. Перечитуючи її, я проживала з нею її життя і раділа, що маю інакше. Ми скаржимось на свою долю, але забуваємо, що є щасливішими за інших. Ми маємо щось таке, чого не мають інші й вже цим щасливіші. Тепер я розумію, настільки я була неправою. Я маю цінувати те, що маю.

Близько десятої я виїхала з дому. Заїхала до супермаркету за гостинцями для баби Раї та Віки Набрала смаколиків та солодощів. Хай потішаться.

Дорога була вільною, тому я дісталась села за годину. В дорозі слухала книгу Бредбері. Настав його час. Від кожної фрази мурашки по тілу.

Зупинившись біля бабусиного будинку, я не поспішала виходити. Я досі відчуваю страх перед майбутнім. Як я житиму без цього місця. Моє дитинство минуло тут. перший біль, перше кохання, розчарування.

Виходжу й зиркаю на будинок Михайла. Цікаво чи вдома Віка. Чи помітила мене?! Але йти не наважуюсь.Заходжу до двору бабусі. Відмикаю старі двері й проходжу. Вмикаю світло й ловлю себе на думці, що вперше звернула увагу на нього тоді, коли він лагодив електрику. Таким смішним здався. Опираюсь на стінку й натягую усмішку. Я не можу відчувати до нього нічого поганого ну чому так. Чому згадуючи його, я весь час всміхаюсь і мрію побачити знову. Чому не забуду?!

Збираю бабусині речі до коробок. Через дві години на порозі три величезних картонних коробок з книгами, які поїдуть до старих людей. Я виношу їх на вулицю й вантажу в багажник.

- Привіт,- лунає позаду. Я повільно опускаю останню коробку й повертаюсь. Люська стоїть позаду й уважно розглядає мене.

- І тобі привіт,- відповідаю їй та закриваю багажник. Повертаюсь та збираюсь йти.

- Чекай!- просить вона. Я зупиняюсь й озираюсь.- Поговоримо?- запитує, ступивши ближче.

- Ну ходімо,- пропоную зайти на чай.

Заходжу в будинок і вона йде за мною. Проходить і вмощується на скрипучий диван. Я вмикаю електрочайник та дістаю бабусин сервіз. Маленькі чашки в червону горошинку для гостей. Бабуся завжди діставала його з шафи та наливала в нього чаю. навіть коли це була сусідка чи мама. Для неї вона теж була гостем, хоч провела своє життя в цьому будинку.

Люська повільно водить очима кімнатою й зупиняє погляд на бабусиній фотографії. бере рамку до рук й протирає від пилу. Я заварюю чай та ставлю на стіл перед нею чашки та печиво, що привезла з собою. Вмощуюсь на стільчик навпроти й з цікавістю дивлюсь на неї.

- Люсь, ти як?- пронизливо дивлюсь на неї. Мені справді не все одно.

- Нормально,- зітхає вона й ставить рамку на стіл ближче до вікна. Переводить погляд на мене й усміхається.- Живу в будинку батьків з сином. Працюю в садочку вихователем. А ти як?

- Як бачиш,- розводжу руками й наливаю чай з заварника до чашок.- Сім'єю не обжилась. Будинок продаю.

- Аліно, ти вибач мені,- пригнічено ховає очі. - Я була не права.

- Не треба, Люсь,- торкаюсь її руки. - Не треба. Я теж винна. Я не відштовхнула його тоді через Артема.

- Мороза?- дивується вона.- Так він же...

- Так, він мені подобався попри постійні жарти та насмішки. І коли Льошка поліз до мене, я думала він приревнує. Але як бачиш, ні.

- Дурепи!- вичавлює крізь сміх вона й хапає мене за плечі та обіймає.- Мені так тебе не вистачало.

- А мені тебе,- обіймаю її та вдихаю запах. Зовсім чужий. Час викарбовує аромати й миті на серці, але наша мить минула. Нічого спільного не лишилось.

Ми п'ємо чай і просто теревенимо про цілих вісім років, що розділили нас на до і після. Життя усіх потріпало, її дужче. Натерпілась від чоловіка, але тепер їй легше, хоч і тягне сина на власних плечах. Я переконую її, що вона вже щаслива. Адже найдорожча людина з нею. І хоч мені не зрозуміти її, їй теж пощастило більше від інших у схожій ситуації.

Час минає непомітно, але їй треба бігти до сина, а мені до баби Раї. Я віднесла їй бабусині картини. Собі лишила тільки "Волошки" - це найулюбленіша робота баби Клави й вона належить мені. Сусідка була рада мене бачити, дякувала за гостинці. Шкода стареньку, дітям все ніколи. А їй самотньо. Як я її розумію.

Затрималась в баби Раї й зиркнувши на годинник, збагнула що четверта вже скоро, а я не зробила найголовнішого — не зайшла до Віки. Повертаюсь додому й помічаю авто біля мого будинку. Рієлтор бачить мене й виходить назустріч.

- Аліно, доброго дня,- мило всміхається Єгор Дмитрович та потискає руку. - Мій клієнт скоро буде.

- Добре,- киваю я й поспішаю до будинку. Рієлтор лишається у дворі, типу хоче оглянути прилеглі споруди й територію. Я не проти.

Заходжу в дім та складаю речі, що лишились. Коли все винесено до машини, повертаюсь та перевіряю чи нічого не забула. Востаннє опускаюсь на диван та прощаюсь подумки з будинком. Минає кілька хвилин в тиші та роздумах.

Вхідні двері скриплять і чуються важкі кроки будинком. Я не звертаю на них увагу. Єгор Дмитрович закінчив огляд території. Підводжусь й зустрічаю погляд Михайла. Він роздивляється довкола, зовсім не дивлячись на мене. Встигаю обуритись та розкрити рота. Він проходить в кімнату, ковзаючи поглядом довкола.

- Що ти тут робиш?- майже кричу. Тільки зараз розумію, як злюсь на нього.

- Тобі потрібні гроші?- повертається до мене й вперто дірявить очима.

- Що?- бурчу й закочую очі.- З чого ти взяв?

- Ти продаєш будинок, хіба це не очевидно.

- Тебе це не обходить. Хочу і продаю. Проблем не маю, тільки з тобою. А зараз йди звідси!- відвертаюсь від нього й, склавши руки на грудях, опускають на диван.

- Не піду!- спокійно бринить його впевнений голос. Всередині вибухають сотні нервових клітин. - Я покупець,- ошелешує мене й сідає навпроти на стілець.

- Що?- сміюсь йому в обличчя. Не може цього бути.- Я ніколи не продам тобі будинок.

- Ще і як,- продовжує мене бісити.- Я вже дав аванс.

- Я анулюю згоду!- підривають й кричу на нього А він спокійний, ні зморшки на лиці. Тупаю ногою й вибігаю на вулицю до Єгора Дмитровича.

Він щось записує до свого нотатника. Підбігаю й прошу анулювати договір з Михайлом. Він з'являється на порозі, злісно всміхаючись. Рієлтор запевняє, що угода майже укладена, лишається тільки мій підпис. Ще більше серджусь на нього, та найбільше на себе. Сама ж дозволила рієлтору приймати рішення.

- Чорт!- важко зітхаю й крокую до авто. На сусідньому до водійського сидіння стоїть подарунковий пакет з сукнею для Віки. Хапаю його й повертаюсь.

Михайло швендяє будинком, розглядаючи відтепер свої володіння. І мене це бісить просто жах. Тепер він тут господар і я нічого не можу вдіяти. Та й шукати іншого покупця немає часу. Я вже обіцяла мамі приїхати якнайшвидше.

Підходжу до нього й протягую руку з пакетом.

- Це для Віки,- намагаюсь триматись спокійно.

- Може скажеш навіщо гроші?- витягає руку з кишені та бере пакет. Пильно вдивляється в мої очі. Зіниці розширюються, а вуста помітно тремтять. Не витримую його погляду й опускаю очі.

- Не потрібні мені гроші. І тебе це не стосується, — дістаю ключі з задньої кишені джинсів та кладу на стіл. - Насолоджуйся!- хапаю сумку з дивану та виходжу з будинку.

Прошу Єгора Дмитровича все владнати без мене й забираюсь геть з цієї Ковалівки. Сльози навертаються на лице. Важко, але я мчу щодуху геть. Я втратила його. Будинок моєї бабусі більше не мій.