Розділ 25

Я вижимала зі свого форду все що могла. Для міської дороги сто двадцяти занадто і мене зупинили патрульні. Довелось скласти акт правопорушення й оплатити штраф. Та я не могла чекати, мене розпирало від злості. Хотілось висказати Михайлу все, що про нього думаю. Нарешті, сказати все. І про його ставлення до сестри, і про Камілу ну і, найголовніше, про себе. Покидьок!   

Патрульні відпустили мене, попередивши, щоб не ганяла на слизькій дорозі. Я обіцяла й чесно, нарешті, прийшла до тями. Мене трясло від  злості. То ж краще, що він не потрапив мені на очі відразу. 

Я повернулась у своє авто і спокійно рушила далі. Подзвонила Віці, увімкнувши голосний зв'язок. Треба спокійно ще раз поговорити. Вона була на емоціях, і я теж. Можливо я щось не так зрозуміла. А розмова з Михайлом може призвести до серйозної сварки. Хоча я й планувала розібратись з ним. Набридло мовчати  й вдавати задоволення від ситуації, що склалась. 

Її голос був спокійнішим,  та досі сумним. Я б хотіла зараз бути поряд, притиснути до себе й заспокоїти. З радістю б кинула все і поїхала до неї, але на черзі  її братик. 

- Віко поясни спокійно, що Міша говорив тобі?- прошу її.

- Він вчора повернувся пізно, я спала, - шморгає носом і продовжує,- а вранці розбудив мене і почав допитувати чи справді я навмисне на озері пішла. Я спочатку відмовчувалась, але коли він сказав, що ти розповіла,  зізналась. Міша став кричати на мене, що я його не слухаю. Типу я стала некерована і  це все твій вплив. Бо до нашої зустрічі я була нормальною.

- Що?- я знов розізлилась не на жарт, навіть з'їхала на узбіччя, різко загальмувавши.- Знаєш Віко,  я вважала твого брата нормальним, але він ще той придурок. Ну ти не хвилюйся,  я зараз поговорю з ним. 

Відключаюсь й повертаюсь на дорогу. То он він що задумав?! Вирішив спихнути на мене все, а сам лишитись чистенький. Ну я тобі покажу?! 

Мене трясло як море в шторм. Я твердо знала - маю висказати усе. Наслідки звичайно ж можуть бути катастрофічними. Але  я не бачу сенсу всміхатись людині, котра змушує ненавидіти. Вперше за все життя я так хочу вдарити когось. Руки чешуться! 

І справді від кохання до ненависті один крок і я його вже зробила. 

Заходжу до ресторану й роззираюсь довкола. Михайла ніде не видно. Підходжу до бармена, що клопітливо натирає склянки, придивляючись до них крізь світло лампи. 

- Хлопче, де вам адміністратор?- переводжу подих. 

Він дивиться на мене з підозрою і киває в бік дверей. А чого я його питаю, сама ж пам'ятаю. Правда смутно. Проходжу вузьким коридором і видихаю перед дверима адміністратора. Рвучко відкриваю їх та заходжу. 

Каміла сидить за столом і спокійно насолоджується вином, тримаючи келих в руці. Михайло сидить на бильці крісла, що стояло біля столу. Від різкого звуку вони підриваються з місця. Каміла зойкає, а тоді полегшено видихає й опускається у своє крісло з вираженою перевагою в очах. Михайло все ще розгублено стоїть біля крісла і дивиться на мене. 

- Не чекав!- випалюю й підходжу ближче. Він мовчить і я не можу спокійно дивитись на його миле лице. Стискаю сумку в лівій руці, що ручка здається впивається в долоню. В кроці від нього підіймаю праву й розганяю повітря. Даю сильного ляпаса, все що можу витиснути з себе. Б'ю по лівій щоці, а він не опирається, лише відвертається й примружується. Удар звучить так гучно, що здається вуха заклало. Каміла розкриває рота від подиву й намагається щось сказати.

- Не втручайся! - шикаю їй, а сама стискаю руку, яку обпікає страшенний біль. Стискаю зуби й продовжую. - Хто дав тобі право їй забороняти?

Михайло повільно повертає голову до мене, кривиться від болю. Та все ж спокійно вдихає і навіть сміється. Підіймає очі й пильно дивиться в мої. Мене починає трусити, але я сильніше стискаю зуби. Здаватись у полон його очей я точно не збираюсь. Я вже перемогла, бо принизила його перед його дівчиною.

- Чого ти мовчиш?- починаю кричати, бо його спокійний вираз просто виводить із себе. 

- Тебе це не стосується!- його голос бринить спокійно і мені зносить бах. Як він так може.

- Ще і як стосується,- підходжу ближче, майже впритул до нього, не відводячи очей. Не знаю, що він може прочитати по них, але точно не кохання. - Ти вирішив зробити винною мене?- нервово сіпаю рукою, що просить повторити й дати йому ще. 

-  Що ти несеш?- закладає руки на грудях і важко вдихає носом. О, то він починає нервувати. Чудово!

- Якщо ти такий турботливий, то чого лишав її саму весь час. Як можна поїхати на відпочинок і лишити сестру вдома? Я розумію, якби ваші батьки були живими, але  ж ні. Вона довірена тобі, вона твоя сім'я. А своїх дітей ти б теж лишав самих і їхав розважатись з дівчиною.

- Тебе це не обходить,- повторює, наступаючими кроками наближаючись до мене, я минаю його, обходжу й зупиняюсь біля столу. Каміла з цікавістю за усім спостерігає.- Чого ти хочеш?- повертається він до мене й важко зітхає.

- Хочу відкрити тобі очі. Здається, Мішенька, ти зовсім сліпий. Ти вважаєш себе хорошим братом,  але не помічаєш очевидного. Скільки разів ви проводили час утрьох?- тицяю пальцем на Камілу.  Він  зиркає на неї і змахує головою.- Невже ти не бачиш, що вона ненавидить твою сестру. Чому Віка відмовилась летіти з вами в Єгипет, ти знаєш?- він продовжує мовчати.- Вона її шантажувала.

- Це смішно,- втручається Каміла.

- Ні, Каміло, це дуже весело. Ти ж здогадалась, що вона вирішила змусити брата лишитись на свята вдома. І погрожувала, що розповіси про навмисний похід до озера братові. Їй нічого не лишалось як погодитись. Вона лишилась сама на канікулах,  без родини на свята. Мішо, тобі не соромно?

- Я поговорю з нею на цю тему. Ти все сказала? Можеш йти!- вказує на двері. 

- Ні,- починаю сміятися.-  Я тільки почала,- вмощуюсь в крісло, закинувши ногу на ногу. - Знаєш, я дуже відверта. Особливо з людьми, що мені подобаються. Але зараз мова про Віку.