Розділ 24

Свіже повітря б'є в обличчя, не щадить зовсім. Розпашілі щоки починають пекти  і я прикриваю лице долонями й зникаю в авто. Нарешті полегшено видихаю, наче вантаж з плечей скинула. 

Досі не вірю, що наважилась. Але я мала зробити це, відпустити те, що ланцюгом сковує крила, не дає можливості рухатись вперед. Минулого не повернути, на жаль, не виправити. Ми маємо рухатись, навіть, після страшної втрати. Тепер я розумію, що повинна вдихнути  по-новому, впустити у своє житті інших людей. І хай вони не будуть ідеальними, але вони будуть. 

Я дістаю телефон, що лишила в сумочці на сусідньому сидінні. Натискаю на кнопку блокування - нічого. Ніхто й не згадав про мене. Зовсім.

Розблоковую і вибираю ярлик дзвінків. Гортаю стрічку униз: Віка, Михайло і все. Як же багато місця вони зайняли у моєму життя. Знаходжу номер Ангеліни й набираю.  Не тому щоб дізнатись щодо роботи, вона ж обіцяла. Ні, просто хочу почути голос колеги, як зв'язок з минулим. Вона відповідає після третього гудка. Голос весело бринить і  я повертаюсь в миті, коли ми познайомились. Я прийшла вперше до офісу й Анфіса вказала мені моє місце. Тоді лише Ангеліна мило всміхнулась та запропонувала допомогу. І хоч я не потребувала цього, мені була потрібна підтримка. Ми разом обідали й обговорювали історії, які я часто зачитувала вголос. Оскільки в кабінеті ми були вдвох, то нам ніхто не заважав. Ми могли працювати й спілкуватись одночасно. Три роки пліч-о-пліч. Я справді сумую за її карими очима та милою рожевою помадою з ароматом малини. Вона не розлучається з нею ні на мить, підфарбовуючи вуста як тільки трапиться нагода. 

- Може пообідаємо разом?- пропоную їй і вона, на щастя, згоджується.

- Добре, заїдеш за мною?- просить, бо не встигне дістатись нашого кафе пішки. 

- Без проблем, обов'язково зайду на хвилинку. Скучила за видом з вікна,- кладу слухавку й мимовільно закушую нижню губу. 

Усмішка натягується на обличчі  від передчуття приємного спілкування. Відкладаю телефон та повертаю ключ запалювання. Від кладовища до офісу годинку їхати доведеться, простій в заторі видається потішним. Життя наповнюється новим сенсом і це найприємніше. 

Час минув швидко. На дорогу у мене пішло трішки більше часу ніж очікувала. Припарковуюсь біля офісу й виходжу. Блокую авто, й переводжу погляд на офісну вежу. Знизу вгору повільно  проводжу очима. Колись я захоплювалась нею, так вона була мені дорога. Працювати тут було мрією.  Тепер я не відчувала в цьому потреби. Але працювати  вдома мені незручно. Я починаю депресувати. Серед соціуму все ж простіше. 

Підіймаюсь сходами на свій поверх, точніше колишній поверх. Вивіска  редакції газети "Правда життя" красується на виході з ліфта. Логотип змінився і можу зазначити на краще. Невже новий редактор постарався.

- Анфіса талант, -  підмічаю й відчиняю двері. 

Вузький коридор із великими скляними перегородками кабінетів веде до мого. Шостий зліва. Відчиняю двері й зустрічаю незнайому блондинку за моїм столом. Посмішка сповзає, та я стримую сум і всміхаючись, проходжу. Повертаю голову на стіл Ангеліни й дивуюсь ще більше. За ним сидить Оля, один з редакторів. Зиркаю по сторонах, можливо я помилилась кабінетом. Оля помічає мене й всміхається.

- Які люди,- підводиться й кидається обіймати. Я всміхаюсь й відверто приймаю її обійми.- Аліно, яким вітром?

-  До Ангеліни,- вказую на стіл, розгублено зиркаючи очима.

- Ааа,- протягує вона й стискає губи.- Тобі в кабінет головного редактора.

- Що?- перепитую, бо не вірю своїм вухам.

Оля киває і я натягую усмішку та виходжу. В коридорі змахую головою, щоб переконатись що це не мара. Я ж правда чула це. Проходжу далі, в кінці коридору зупиняюсь біля білих дверей. На вивісці красується прізвище Ангеліни, а через широке вікно бачу її за столом. Уважно дивиться на екран комп'ютера, тицяючи на клавіатуру. Вона мене не помічає, а я пильно розглядаю її. Не знаю сумувати, підозрювати чи радіти за неї. 

Стукаю у двері й вона різко піднімає очі. Бачить мене і всміхається, махнувши рукою, щоб пройшла. 

Ангеліна зустрічає мене міцними обіймами та всаджує в крісло навпроти свого. Опускається й усміхнено розглядає мене.

- Ти якось змінилась,- помічає вона й схиляє голову трішки на бік.

- Ага,- киваю головою.- Я тебе вітаю,- спокійно говорю і дивуюсь. Я не відчуваю образи чи заздрості. Я справді щиро рада за неї.

- Дякую,- опускає очі, йорзає руками блузку й знов дивиться на мене.- Я не сказала тобі відразу, боялась ти не зрозумієш.

- Ти вірно вчинила,- заявляю, торкнувшись її долоні рукою. - Тоді, - роблю паузу,- я б не зрозуміла,  а зараз рада за тебе. Ну що йдемо обідати?

Вона киває й всміхається. Ми дійшли згоди й це добре. Ангеліна бере речі  й ми їдемо до" GRAND PIANO". Тільки рік тому знайшли це місце. Кафе-ресторан знаходиться на правому березі Дніпра на причалі. Літня тераса прямо біля берега. Під гул хвиль завжди добре, спокійно і затишно. Відтоді хоч раз на місяць їздили туди. 

Дорогою Ангеліна розповідає мені про новини в офісі. Стільки цікавого сталося за якихось три тижні, а  в мене... Будинок, робота і порожні стіни, не рахуючи незваних гостей. 

- Це ж треба,- зойкаю на новину, що Анфіса все ж оженила на собі боса.  - Я гадала, що саме вона стане головним редактором.

- Скоріше мамою,- кепкує Ангеліна, всміхаючись.

- То вона вагітна?- переводжу погляд на неї, а тоді знову на дорогу. 

- Ніхто не знає,- пояснює вона.- Вона відразу ж звільнилась  і напевне варить борщі Борисові.

Я не стримуюсь і починаю реготати. Ангеліна ще продовжує розповідати про кадрові перестановки в офісі. А мені просто цікаво як життя триває без мене. Воно ніколи не стоїть на місці, хіба що моє зараз. Безжально тече рікою, лишаючи відліки часу на обличчі. Я роблю серйозний вигляд й уважно кермую. Ангеліна поринає в мережу інтернет на кілька хвилин, періодично показуючи мені фотографії з Нового року та інших свят. Вони з чоловіком їздили на Буковину на тиждень, катались на лижах. Похвалитись було чим. Євген у неї чудовий. Я знаю його лише з її слів, але жодної критики чи намовлянь не чула. Та й ділитись особистим з кожним не потрібно.