Розділ 23

- А ти не в курсі?- схрещую руки на грудях. Сліз як і не було.  

Міша знизує плечима, ще раз озирається довкола. Здається, він справді не  в курсі.

- Чого не знаю?- запитує, витримавши паузу.

Я починаю  істерично сміятись. Та що ж за день то такий. Він спантеличено дивиться на мене й гукає Віку. У відповідь тиша і тоді він зазирає до кімнат та безрезультатно.  Я все ще регочу, притиснувшись до стінки. Опираюсь руками в коліна й переводжу подих.  

- Ні, серйозно,- повертається й стурбовано повторює він,- де Віка?

- Фух!- видихаю вголос й підіймаю на нього очі. - А чого я дивуюсь?! Ти хоч щось знаєш про свою сестру?

- Аліно, ти мене позлити вирішила?- стримано підвищує голос.- Де вона? І чого я не знаю?

Я зойкаю й вирівнююсь, перемінившись на лиці. Серйозно дивлюсь на нього та підходжу до дверей.  Гучним клацанням повертаю замок. Відчиняю двері, відпустивши їх у під'їзд.

- Йди!- складаю руки на грудях і чекаю поки забереться. - Її тут немає. Шукай деінде,- вказую рукою на двері й повторюю майже кричачи, - йди!

Він стурбовано мружить люба й проходить до дверей та не виходить. Хапає мене за руку, до болю стиснувши. 

- Аліно, ти можеш мені нормально пояснити де Віка і що сталося?-  зупиняється у дверях і все ж запитує, підвищуючи голос.

- Я виставила її за двері,-  вичавлюю скрізь стиснуті зуби й викручую зап'ястя з його міцних рук.

Михайло не припиняє домагатись правди. Прикриває двері, щоб не вдовольняти зацікавлених сусідів. Я відступаю до стінки, потираючи слід від його руки. Він підходить ближче, закидає руку над моєю головою, затиснувши мене біля стінки та продовжує допит.

- Як виставила? Чому?- розгнівано стискає губи.

- Вона дістала мене,- стишую голос і важко зітхаю.- Я просила не робити дурниць, але вона не слухала.

- Ти зараз про що? - впивається поглядом і я опускаю очі.

- Та хоч про озеро,- обурююсь  і продовжую.- Ти знав, що вона навмисне те спланувала, щоб ти залишився на свята вдома?

- Що?- стишує голос й відсторонюється. Очі наливають злістю.

- Ото ж,- добиваю його й схрещую руки на грудях. 

Міша розгублено хапається за голову. Глибоко зітхає й, наділивши мене на прощання невдоволеним поглядом, зникає. Гупає дверима і я здригаюсь. 

Зачиняю двері й повертаюсь до кімнати. Лист бабусі лежить на підлозі. Впиваюсь в нього очима й зітхаю. Я ще не готова дочитати його. З перших рядків це зрозуміла. Підхоплюю його з підлоги й повертаю до конверта, що пахне бабусею. Ховаю в шухляду столу.

На годиннику восьма і я відкриваю ноут. Натхнення нуль, але щоб не здуріти я маю щось робити. Редагування поглинає з головою, хоч на початку змушувала себе. Через кілька годин я закінчую й стомлена йду до ліжка. 

Вночі сниться бабуся і я прокидаюсь від крику. Власного чи потойбічного, збагнути не встигаю. Шум лунає зі сходового майданчика. Зиркаю на годинник і відмічаю шосту ранку. Ночі як і не було. Голова гуде  від болю. Чудово починається день.

Я підводжусь  і швидко під душ. Гудіння стін у сусідів мене не хвилює більше, навіть, навпаки. Я не сама,  за стінкою є люди. Збираюсь і за старою звичкою виходжу з дому.  Сьогодні небо чисте хоч і тьмяне. Крокую до стоянки, минаючи авто сусідів. Сусіди з третього поверху квапляться: діти до школи, батьки на роботу. Я зупиняюсь й спостерігаю за усім цім і щиро заздрю.

Розблоковую авто й сідаю. А потім сиджу кілька хвилин і думаю куди поїду. Вмикаю радіо та повертаю ключ. Відволікаюсь від думок на дорогу. Затори! Як я сумувала. Я вперше відчула щастя. Навіть гудіння авто позаду приємне. 

Звертаю ліворуч від головної і через мить дістаюсь кладовища. Припарковуюсь обабіч та не наважуюсь вийти відразу. Стукаю пальцями по керму і закушую губи до крові. Я маю це зробити. 

- Не бійся! - вмовляю себе. 

Після бабусиного похорону я жодного разу не відвідала могили. Боляче. Виходжу з авто й рушаю, та за крок зупиняюсь. Повертаюсь до авто й спираюсь руками в капот. Та що ж це зі мною?! Звідки така нерішучість. 

Коли бабусі не стало я навіть не подивилась на бездиханне тіло. Боялась побачити її іншою. До тремтіння боялась її мовчання, закритих очей. Всі роки вона була для мене порятунком. Її усмішка додавала сил для боротьби з несправедливістю. Завжди зважені та щирі слова, навіть коли лаяла за похибки. Світло зелені очі, що заливались сльозами, коли я плакала, щоб підтримати. І кожного разу так щиро та ніжно цілувала в чоло на ніч. 

Стискаю кулаки й рушаю вперед. З кожним кроком на серці стає все тяжче. Для руху треба більше зусиль, не лише фізичних. Проходжу алею, що веде до потрібного ряду. Ліве крило, номер дев'ятсот вісімдесят дев'ять. 

Зупиняю й впиваюсь поглядом в холодну графітову плиту. Фото бабусі, усміхнена й щаслива.  І я зриваюсь в крик. Прикриваю рота, щоб не полохати ворон, що швендяють довкола. Плачу вголос та опускають колінами прямо на сніг біля її могили. 

- Бабусю,- крику крізь сльози  та вона мене більше не почує. Два роки як не чує. 

Коли запас сліз закінчується, я вмощуюсь на лавку поряд з надгробком. Схиляю голову на нього та проводжу рукою по фото бабусі. Повільно торкаюсь її тоненьких брів дугою. Сухі, натягнуті в  усмішці губи. Схлипую й замовкаю. 

"Коли мене не стане тобі буде важко. Я знаю, що ти сумуватимеш, донечко. Не бійся! Я завжди буду поруч".

- Я не змогла дочитати бабусю. Вибач,- шепочу в порожнечу.- Я ще не готова.

Зриваюсь з місця й швидкими кроками втікаю з кладовища. Перше "не бійся" я виконала. Усвідомила, що тебе більше немає, бабусю. Я відірвала шматочок серця і тепер він поряд з тобою  в холодній землі. Я не віддалась скорботі тоді, кинулась в роботу з головою, намагаючись переконати себе, що все брехня. Твій відхід, твоя смерть - брехня. 

Тепер я знаю правду. Тепер я відчуваю біль, який лише чекав свого часу. Я відпустила. Відпустила тебе та ще не готова прийняти дійсність. З часом зможу. Все більше "не бійся" буде втілено в життя  і я буду готова. Тільки не зараз.