Розділ 22

Що, що, а прикидатись я умію. Натягую усмішку й виходжу з ванної. Притискаю двері спиною й повільно тягну повітря носом, щоб перевести подих. Сльоза мимовільно скочується додолу,  я швидко витираю вологі доріжки. Гучні кроки в кімнаті викликають вибух всередині. Вперше я мрію прибити цю дівчину. Ну навіщо вона так?!

Віка задоволена собою маячить кімнатою, наспівуючи пісню, що лунає на її телефоні. Я пильно дивлюсь на неї. Емоції переповнюють, так хочеться кричати та рвати на собі волосся. Віка, помітивши мене, зупиняється й весело всміхається. Я стискаю зуби й натягую усмішку. Мовчки проходжу до столу, беру ноутбук й виходжу. Усамітнитись мені не заважить. Замикають на кухні й тільки тоді полегшено видихаю. 

Робота завжди рятувала, от як зараз. Пересиливши себе, лишаю двері відчиненими, щоб не викликати підозри. Заварила кави й сіла за стіл працювати. Я не в змозі виправити те, що сталося. І не можу втримати його біля себе. Він сам обирає де його місце. І якщо воно поряд з тією стерво, це його вибір. Я можу лише прийняти його, хоч це найважче. 

Залишок дня проводжу усамітнено, та й вони притихли за стінкою Мабуть, це на краще. Вже коли усі поснули, я пройшла та лягла спати. Довго не могла зімкнути очей.  Все прокручувала перед очима ту сцену у ванній. Його дотики та голос. Може ж так бриніти, що холоне усе всередині. Це більше схоже на магію, а може гіпноз. 

Вранці мене розбудила Віка. Я ледь продерла очі, оскільки заснула під ранок. 

- Міша поїхав на роботу,- повідомила вона, чекаючи поки я прийду до тями.- Розповідай!- зухвало всміхнувшись, склала ноги в позі лотоса й вирячилась на мене.

- Що?-  розгублено дивилась в її веселі оченята. 

- Про що ви говорили у ванній. Що там сталося? Я ж не сліпа, все бачила. Він ховає погляд та й ти теж,- безтурботно продовжувала вона.

І навіщо вона почала. Я дивилась на неї й розуміла хто є причиною моїх страждань. Якби не все ось це, то я  б давно забула хто такий Міша. Так ні, вона робить усе можливе щоб зблизити нас. Та робити це попри байдужість садизм. 

Я не могла більше її слухати, тому піднялась й пішла на кухню. Але вона не заспокоїлась. Хвостиком ходила за мною і не змовкала ні на мить. Я терпіла її рівно пів години, поки пила каву. Просто давала їй шанс замовкнути вчасно. Але вона продовжувала ятрити мої рани. 

- Віко, - важко зітхнувши, я привернула її увагу і вона, нарешті, замовчала. Я підвелась і вже у дверях кухні додала,- ходи за мною!

Вона всміхнено пішла слідом до кімнати. А я схопила її валізу й пройшла до коридору. Здається, вона так нічого і не зрозуміла. 

- Що? Навіщо тобі моя валіза?

- Забирайся!- схрестивши руки на грудях, суворо промовила.

- Що?- перепитала вона.

Я схопила її куртку з вішака та черевики, відкрила двері й поставила біля дверей. Потім витягла валізу під її розкритий рот від несподіванки. А потім і її виштовхала.

- Більше ніколи мені не дзвони!- я гучно закрила двері перед її носом і перевірила чи не лишила вона бодай чогось зі своїх речей. 

Повернулась на кухню і зітхнула з полегшенням. Набридло! Я ж просила її по-хорошому не робити дурниць. Чому вона мене не послухала?! Буде їй наука. 

Щоб відволіктись я почала прибирати у квартирі. Під гучну музику, поки не набридло остаточно, мила підлогу та протирала пил з поверхонь. Коли злість відступила, я вимкнула музику й усвідомила, що вчинила. 

Чорт! Я виставила її за двері. І як тепер дивитись їй та Михайлу в очі. Хоча чого мене це турбує. Він же може спокійно дивитись і вдавати, що все добре і не було ніякого поцілунку.

Я звичайно ж прийшла до тями й кинулась до телефона. Набрала Віку, подумки благаючи, щоб вона відповіла. 

- Чого тобі?- грубо фиркнула в слухавку вона.

- Віко, вибач,- просила.- Де ти ? Повертайся!

- Пізно,- вже м'якше звучав її голос.- Я в автобусі, їду додому. І не треба вибачень, сама винна. 

- Віко,- я хотіла щось додати та зв'язок обірвався. Телефонувати вдруге  я не хотіла. Вона сердиться. Але я вірила, що пробачить і зрозуміє мене. 

Принаймні я знала, що вона в порядку. Ну повернеться додому і нарешті відчепиться. Дружба часом буває нав'язливою. А Віка, очевидно, планувала контролювати все моє життя. 

Я ненавиділа себе за цей вчинок, але інакше не могла. П'ятий день вона поряд, а проблем навалилось наче рік минув. 

Все одно не знаходила собі місця та не дзвонила їй знов. Усім потрібен час. Мені охолонути, їй усвідомити, що за її бажанням змінити чуже життя не вийде. Усім так буде краще. 

Я нарешті прийняла рішення - треба негайно спекатись того будинку. Ніколи більше не їхати в Ковалівку, "Розмарин" і викинути з голови цю сімейку. Боляче, але просто необхідно. Рієлтор дуже зрадів, почувши від мене згоду на показ будинку. Як виявилось вже кілька клієнтів бажають прикупити будиночок за безцінь поблизу столиці.  Це засмутило, але інакше я  не могла. Все одно рано чи пізно його доведеться продавати. 

- Дякую, Єгоре Дмитровичу,- важко зітхнула я.- Домовтеся з покупцями про час та день. Повідомите коли потрібно під'їхати,- я поклала слухавку й знову завагалась. 

Щось змінилось. У мені самій зламалось і комп'ютер не може визначити що за вірус. Тільки серце усвідомлювало - це кохання. А мозок шукав протидію отруті. 

Я махнула головою,  рятуючись від мари. Здається, я заплуталась. Відколи моє життя стало таким невизначеним. Я втратила роботу, закохалась і безрезультатно намагаюсь зібрати цей пазл. Розставляти все на свої місця складніше ніж руйнувати. І зараз моє життя схоже на руїни. 

- Я сильна, - бубоніла під носа й метушилась кімнатою.- Я зможу!- повторювала, як мантру. 

Повернутись до точки відліку, виправити помилки ось що необхідно, коли не бачиш правильного розв'язання. Я знайшла свою сумку, що валялась десь під столом й дістала конверт з листом. Звільнила підвіконня від фікуса й опустилась на холодну поверхню.