Розділ 21

Погода погіршилась. Почав йти сніг, а вітер розносив його з великою швидкістю. Ми повернулись до квартири і розмова відразу ж пішла про ночівлю. 

- Лишайтесь!- вмовляла їх, адже погода і  я справді  погана. Їхати вночі небезпечно. Віка швидко перейшла на мій бік і теж стала вмовляти. Типу все одно йому вранці їхати на роботу. Міші нічого не лишалось як здатись. 

- Але завтра,- погрожуючи сестрі пальцем, погодився він.

- Так, так, так,- пролепетала вона,- поїдемо додому.

Віка показала братові язика й зникла в кімнаті. Я не могла не радіти, хоч і дарма. Міша роззувся й зняв пальто. Я переводила подих біля стінки. День видався насиченим. Раптом Михайло підійшов до мене майже впритул і я різко підняла очі. Ми зустрілись поглядами. Він вдивлявся в мої очі спокійно й допитливо. Я важко ковтнула й опустила очі, а тоді знову подивилась прямо.

- На те він  і колишній, що козел,- торкнувшись рукою мого плеча, повільно провів до руки й стис її  у своїй.- Не переймайся!

Я покивала, опустивши очі. Він пройшов і тільки тоді я змогла вдихнути. Його очі так близько, дотик, запах. Це все нагадує фільм жахів. І найжахливіше те, що я млію від нього, а він цього не розуміє. Або ж не хоче розуміти. 

Вони займались чимось своїм, вмостившись разом на ліжку. Здалось, грались в якусь іграшку на телефоні. Я сіла за  стіл та вирішила попрацювати. Мізки зовсім закипіли від емоцій, тому треба триматись якомога далі. Я удавала, що  сиджу над рукописом, а сама поринали в спогади. Цей день був мрією. Тепер він залишиться у моїй пам'яті назавжди. І це приємно з одного боку, і сумно з іншого. Він може ніколи не повторитись. 

Я позирала на них періодично, коли вигукували чи сміялись і моє серце обливалось кров'ю. Я добре розуміла - ілюзія зникне завтра. Не важливо коли, та вона зникне. Згасне як нічний вогник. Тоді прийде розуміння  настільки жалюгідна ця ситуація. 

Я ладна кликати їх друзями, ніж сім'єю. Сім'я це щось вічне, а вони ні. 

Я не могла припинити думати. Чому я не зустріла його раніше?! Вони сім років як мешкають у Ковалівці, а я жодного разу їх не помічала до того дня. Це знак?! Доля карає мене за погану поведінку?!

На жаль, лише зараз я ладно віддати усе, щоб вони лишились. Та самообман не зробить щасливим. 

Три години за комп'ютером,  а рукопис в початковому вигляді. 

- Аліно,- почулось поряд і Міша, спираючись рукою на бильце стільчика, зазирнув на монітор.- Працюєш?- поцікавився, щось вичитуючи.

- Так,- відлипла від його лиця поглядом й зберегла файл.

- Я прийму душ?- запитав він, вже вирівнявшись. Я підвелась й ми зіштовхнулись.

- Так, звичайно. Я принесу тобі чистий рушник,- минувши його,  вийшла в коридор. Відкрила шафу і довго дивилась на стопку рушників.  

Міша пройшов до ванної. Віка вибігла до коридору, всміхаючись. Виглядала вона підозріло. Просто дивилась на мої пошуки підходящого рушника й всміхалась. Я дістала перший, що трапився під руку й зачинила шафу.  Без зайвої думки відчинила двері ванної й застигла на місці. Міша стояв біля умивальника без сорочки й чекав на рушник. Я протягнула йому рушник, відвівши погляд. А дивитись було на що. Рельєфне засмагле тіло, сильні м'язи. 

Легкий поштовх у спину й ось я вже в обіймах Міши, а клацання замка позаду свідчить про те, що Віці більше не жити. Вона заштовхнула мене у ванну кімнату й зачинила двері. Я розгублено дивлюсь на Михайла, він на мене. Через мить ми гупаємо у двері й наказуємо відкрити їх та Віка лише сміється за ними. 

Міша здається й просто опускається на підлогу. Випростує ноги, а тоді все ж підтягує праву до себе й опирає на неї руку. Я ще стукаю, благаючи її відкрити, але якщо він здався у мене точно немає шансів. Важко зітхаю й опускають поряд на підлогу. Плечем торкаюсь його розпеченого тіла й сироти розносяться тілом. 

Міша закидає голову назад й заплющує очі. А я картаю себе за необачність й все ж, користуючись моментом, розглядаю його. Кілька хвилин ми сидимо мовчки, а коли зникає світло, я ледь не плачу.

- Віка,- вичавлюю з себе. 

- Марно,- спокійно говорить він,- вона не відкриє, поки сама не захоче.

Я важко зітхаю й все ж зізнаюсь.

- Я некомфортно почуваюсь в темряві,- чекаючи його реакції, примружуюсь. 

- Тобі страшно?- здивованим звучить його голос.

- Я ніколи не вимикаю світло, навіть на ніч вмикаю нічник.

Його рука торкається моєї спини, проводить вздовж, лишаючи розпечений слід та охоплює моє передпліччя. Міша підтягує мене ближче й промовляє:

- Не бійся! Я поряд. 

Я крадькома всміхаюсь. Так неочікувано й приємно. 

- Тобі важко з нею?- цікавлюсь, щоб порушити незручну тишу.

- Так. Вона дуже змінилась,- пригнічено промовляє він.

- Ні,- киваю заперечно головою.- Вона подорослішала. Коли батьків не стало їй було тринадцять - зовсім дитина, а тепер вона вже доросла. 

- Еге ж, доросла коза,- говорить голосніше і за дверима чується гупання ніг. - Аліно,- тихо промовляє, обхопивши мене іншою рукою спереду. Руки замикаються на передпліччі і я важко ковтаю.- Дякую тобі за неї. Ти стала її другом. 

- Немає за що,- всміхаюсь. В першу чергу другом мені стала вона. Повертаю голову й дивлюсь на нього. Очі вже звикли до темряви і я можу злегка розгледіти риси лиця. Очі сяють, і мені, здається, він усміхається. Я всміхаюсь у відповідь й опускаю голову на його плече. Не знаю чому, просто хочеться.

Здається усе довкола зникло, лишились тільки ми. Його рука ковзає моєю, тоді здіймається й торкається лиця. Проводить лінією підборіддя й підіймає мою голову вище. Я дивлюсь йому прямо у вічі й важко ковтаю. Дотик руки до губ змушує важко зітхнути. Легко проводить великим пальцем пересохлі губи, пестячи їх. Я підсвідомо обхоплюю його за талію й притискаюсь ближче. Міша наближається й торкається губами моїх. Так ніжно й повільно. Я видихаю йому в обличчя й розмикаю зуби. Він ніжно проникає всередину й цілує мене. Просто віддаюсь моменту й відповідаю на поцілунок. Кожною частинкою себе цілую його губи. Ніжко торкаюсь і вмираю. Я вмираю в цьому цілунку.