Розділ 20

Я постелила йому на іншому дивані, а сама збиралась лягти з Вікою. Вона почувалась краще та з ліжка не вилазила. Позирала на мене співчутливими очима, але його там ні краплі. Я ж знаю. Знову вона щось замислила. Та все ж мені хотілось їй вірити. 

Михайло ледь не спав за столом. Я зупинилась в проході й чесно здивувалась. Він так мило сопів, опираючись головою на руку. Я на кілька хвилин задивилась на його сонний, милий вид і навіть всміхнулась. Та спіймавши себе на любуванні, змахнула головою й схопила зі столу кошик для фруктів. Не знаю навіщо, мимовільно. Яблуко випало від раптового руху й покотилось з гулом по підлозі. Міша підірвався й роззирнувся по сторонах. Він справді виглядав стомленим. Я вибачилась й запропонувала повечеряти.

- Можна,- жвавіше промовив він, потираючи лице руками. - Вибач, я тільки з літака. Якби не Віка...

- Нічого,- перервала я його й поставила кошик знову на стіл. - Ти можеш зняти пальто й лишити його там,- я вказала рукою на коридор.- І вмитися. Ванна теж так,- всміхнулась я.

Він засміявся й покивав головою. Вийшов з кухні і я полегшено видихнула. Чи мені здається, чи в його присутності я й справді як закохана дурепа. Ледь до рота не зазираю. 

Міша повечеряв і попросив скористатись моєю гостинністю та прийняти душ. Я звичайно ж була не проти. Поки він був у душі, я вирішила поговорити з Вікою. Вона слухала музику в навушниках і здається виглядала досить свіжо. 

- Віко,- витягнула навушник з її вуха. Вона зиркнула на мене й спростила лице.- Я сподіваюсь ти нічого більше не замислила?

- Ні,- протягнула вона.- Мені справді ще погано. 

Лишалось сподіватись, що вона зрозуміла мене. Попередження було останнім. 

Міша зайшов до кімнати потираючи рушником мокре волосся. Все ще милий. Боже, який же він милий коли стомлений. Широко всміхнувшись, він з підозрою зиркнув на нас та ми лиш засміялись і розійшлись по кутках. Він ліг спати, а Віка отримала чергове попередження у вигляді суворого погляду та прохання не заважати братові. 

Я вийшла до кухні, захопивши ноутбук і вирішила трішки попрацювати. Проте робота затягнулась і я лягла близько першої.

Його присутність  чомусь збивала з пантелику. Я не могла тверезо думати, але потрібно було. Перед тим як лягти, я все ж поправила його ковдру й помилувалась його ніжним виглядом. Увімкнула нічник, що  мляво світився біля вікна і лягла спати. Віка тихо сопіла, обіймаючи подушку. Я дивно себе почувала. Дві сторонні людини  в будинку, а я щаслива. Мені хоч і ніяково та комфортно поряд. Це мене і засмучує. Адже завтра вони поїдуть, а я встигла звикнути до їх кроків і голосів. 

 Я міцно та солодко спала. Розбудив мене аромат. Щось смачненьке пахло з кухні і я підірвалась від несподіваного усвідомлення, що може статись щось страшне. У кімнаті була лише я. На годиннику десята,  а з кухні веселі голоси. Я подивилась на вікно, що була зачинене гардинами. Відчуття легкості не відпускало. Я відчувала себе спокійно та щасливо. От тільки мій мозок видавав збій в системі усвідомлення.

Відкривши штори, я визирнула з вікно. На вулиці було тихо, лише сонечко, що зовсім нещодавно вийшло на небо, освічувало все довкола.  Веселе у мене було Різдво: Віка захворіла, Міша приїхав. Проблема тільки в тому, що все що пов'язане зі святами лишається у моїй пам'яті навіки. Позаду почувся шум і я озирнулась. Віка, прокрадаючись, наближалась та налякати мене не вдалося. Виглядала вона жвава і весело. 

- Доброго ранку,- пролепетала й обійняла мене.

- І чого це ти така задоволена?- я звела брови на середині лоба й скоса подивилась на неї. Це точно не до добра.

- Пізніше скажу,- засміялась вона та схопила мене за руку.- А зараз сніданок.

Віка потягнула мене на кухню. А я ж навіть не вмилась. Я зайшла до кухні й розкрила рота. Міша стояв біля плити у моєму фартусі й смажив омлет, а на столі стояли тости та чай. Він мило всміхнувся й побажав мені доброго ранку, а я, як дурепа, розкрила рота й миттю зникла з кухні. 

Через кілька хвилин повернулась, переодягнувшись та привівши себе до нормального виду. Віка отримала свою порцію незадоволення. Ми снідали усі разом, мовчки перезираючись з Мішею. Віка гомоніла за столом, розповідаючи про наші пригоди на ковзанці.  

Після сніданку я планувала попрацювати та й вони ж збирались поїхати. Але я помилилась, у Віки були інші плани. Вона вирішила поговорити з братом, а я лишилась прибирати зі столу. Не знаю про що вони там говорили, та через кілька хвилин вона мене покликала. Я пройшла до кімнати і зустріла два усміхнених лиця. Пройшла та присіла поряд з нею. Михайло сидів навпроти сестри крадькома всміхаючись. 

- Аліно, ми поговорили з братом і я все йому розповіла,- я дивилась на неї і не розуміла, що саме. Як вона спланувала похід на озеро чи вигадка з хворобою. 

- Аліно,- промовив  Михайло й поклав руку на мою, що лежала на колінах. Я важко ковтнула, простеживши за його рухами й підняла очі.- Вибач мені. Я був не правий і не повинен був на тебе кричати.Я просто хвилювався за Віку.

Як же мені хотілось відкрити йому очі. Язик так  і чухався сказати як він хвилювався. Лишив сестру в Україні, а сам гайнув на курорт. Безсоромний. Та я стримала порив й усміхнулась.

- Ну що,- вигукнула Віка і я ще більше злякалась її смиренного погляду.- Сьогодні вихідний, проведімо час разом,-  Віка дивно подивилась на мене і я засумнівалась, що хочу цього.- Аліно, що скажеш?- скосила очі на мене.

- Не знаю,- відверто промовила я. А й справді звідки мені знати що вона задумала.

- Чудова ідея! - втрутився Міша.- Давайте погуляємо і пообідаємо десь, а ввечері додому,- зиркнув на Віку суворо хоч і з усмішкою.

Мені нічого не лишалось як погодитись. Робота, на щастя,  у мене не горить та й весь час сидіти вдома не вихід. Віка якраз спакувала речі, поки я збиралась. 

Ми погодились на Мішине авто, моє лишилось біля дому. Віка затягнула мене на переднє сидіння біля брата, а сама сіла позаду. Всю дорогу до розважального центру вона гомоніла і в кожному реченні звучало моє ім'я. Я вже подумки хреститись почала. Що ж вона задумала?!