Розділ 19

Вперше зі мною говорили так грубо. Я відчула себе дівчинкою, яку сварять за пустощі. Та яке право він має на мене кричати. Я зірвалась й кинула слухавку. А тоді написала йому повідомлення з адресою та приписом, що може забрати її негайно. 

Лишивши телефон на столі, я важко видихнула. Ходила кухнею й ледь стримувала сльози. Так бридко на душі останнім часом, і все через цього придурка. Спинившись, я сховала обличчя руками й повільно опустилась на підлогу по стінці. Аліно, це ти дурепа! До цього моменту я ще сумнівалась, а тепер розуміння накрило: я закохалась. 

Навіть не усвідомлюючи, я чекаю від нього якихось дій. Підсвідомо сподівалась на щось попри знання, що він зайнятий. Начебто він повинен кинути свою Камілу й впасти до моїх ніг. З чого б це! Я обійняла себе за коліна й тихо схлипувала у кутку, поки мою увагу не привернув звук шкварчання. Бульйон почав збігати на плиту. Я підірвалась й викрутила газ. 

І справді чого це я?! Хіба вперше?! Стільки разів мене відкидали. Але щоб так сильно хтось зачепив вперше. Наче знущається, пускаючи бісили своїми зеленими очима, а коли до справи доходить то удає, що нічого не сталося. Чорт!

Я стисла кулаки й важко видихнула. Я маю тримати себе в руках. Він приїде і забере Віку. Я спокійно далі житиму і більше не потраплятиму йому на очі. 

Бульйон був готовий і я налила його до тарілки й лишила на столі холонути. Пройшла до кімнати й присіла на диван. Віка все ще спала. Торкнувшись її плеча, повільно штовхнула, щоб розбудити. Чоло вказувало на те, що жар спав і почуватись вона має краще. Принаймні її треба нагодувати й дати ліки до приїзду божевільного братика. 

Вона прокинулась й, підтягнувшись до стінки, сонно позіхнула.

- Я довго спала?- поцікавилась вона.

- Ні, як ти себе почуваєш?- турбувалась я. Доведеться ще відповідати перед Михайлом. 

- Вже краще.

- Ходімо поїси, приймеш ліки,-  я підвелась й підійшла до вікна. Розкрила штори, впустивши світло до кімнати. Віка примружилась й сповзла з дивану. - А, до речі,- спинила її.- Твій брат скоро приїде за тобою. Що ж ти мене так підставила?- я справді була зла. Сподівалась, що вона попередила його, а тепер я знову винна. Грати в її ігри мені вже набридло. 

- Що?- здивувалась вона. - А він що вже...?

- Мабуть. Зателефонував мені й нагримав. Ти виявляється не попередила його де будеш. 

- Вибач,- промимрила вона й опустила очі.

- Віко, я не ображаюсь,- склала руки на грудях й пішла на кухню і коли вона пройшла за мною та присіла  я продовжила.- Припини мене втягувати у свої ігри. Розберись вже з братом,- я подала їй ложку й вийшла з кухні.

Я розуміла, що серджусь на Михайла, точно не на Віку. Але не могла стриматись і тому вивільняла негатив. Не знаходила собі місця, чекаючи коли ж пролунає дверний дзвінок. Я уявляла як відкрию двері й дам ляпаса. Чи хоча б закричу на нього. Та хіба стане легше?! Рани вже лишив та ще й в найуразливішому місці - серці. 

Віка повернулась до кімнати й прилягла на ліжко. виглядала вона кепсько і я вже перелякалась, що їй гірше. Температура була нормальною, та вона продовжувала переконувати мене, що їй зле. Я не мала причин їй не вірити. Хай Михайло приїздить та розбирається. Я дала їй спокій та пішла працювати. 

Близько восьмої у двері все ж подзвонили. Я не поспішала відкривати, а Віка знову заснула. Стовбичила біля дверей й визирала у вічко. Міша терся біля дверей, прислухаючись до шуму з квартири. Я подивилась у дзеркало, що висіло у коридорі  й лише тоді відкрила. 

Михайло пройшов, навіть не привітавшись і відразу ж запитав.

- Де вона?

- Спить,- спокійно мовила я, наче нічого не сталося. Прикрила двері та, схрестивши руки на грудях, подивилась на нього. 

Легка засмага на обличчя, запах якихось тропічних фруктів та знову ці зелені очі. Ох! Як же він мене бісить.

- Розбудити?- розірвала мовчання, злегка піднявши брови.

- Так, будь ласка,- натягнув усмішку, як символ наших стосунків. Так напруга і справді є. Рука так  і чешеться ляснути. 

Я пройшла до кімнати й розбудила Віку та вона відмовилась підійматись, посилаючись на запаморочення у голові та слабкість. Міша переконував її, що треба їхати додому та все безрезультатно. Вона вміє надавити на нього. Та й він надто швидко здався. Але Віка не припинила мене дивувати.

- Аліно, можна він залишиться?- попросила мене тихим голосом. Я округлила очі й зиркнула на нього. Він теж не дуже зрадів її заявці.

Я розвела руками й стиснувши зуби, вийшла з кімнати. Крокувала кухнею в надію, що йому вдасться її переконати й через мить вони зникнуть з моєї квартири й мого життя.  

Через кілька хвилин Міша пройшов на кухню й зупинився в проході. Заклав руки в кишені джинсів та ковзнув поглядом кухнею. 

Я дивилась на нього і не розуміла, що все це означає.Він важко зітхнув та прокашлявся.

- Аліно, якщо ти проти, я в авто заночую?

- Тобі не вдалося її переконати?- сумно промовила я і опустилась на стільчик. 

- Коли вона хворіє, то стає нестерпною,- пройшов та присів за стіл. 

Я обхопила голову руками й важко вдихнула. Віка молодець! Уміє все обставити так, як їй вигідно. А тоді  я знов буду винною. 

Та змінити щось зараз я не мала сил та й бажання. Я чомусь дуже втомилась, мабуть, через хвилювання. 

- Лишайся!- промовила я й вийшла з кухні.