Розділ 18

Увечері ми довго дивились серіал, який обрала Віка. Я притягла морозиво до ліжка. Іноді так хочеться побешкетувати. Відчути себе дитиною і знати - усе життя попереду. Це все Віка. Вона така безтурботна, хоча так тільки здається. У неї скоро випуск, вступ до вишу та довгий шлях до майбутньої професії. Це так бентежно. Як згадаю свої вісімнадцять: стільки амбіцій і мрій, а закінчилось усе філологічним. Та я не шкодую, мені пощастило з професією. 

Вмостившись біля Віки, я вкрилась ковдрою та відкрила велику пластикову коробку з вишневим морозивом. Обожнюю його, а ще фісташкове.   Але на останнє у мене алергія після того як я у дитинстві від радощів переїла його. Відтоді мені заборонено фісташки у будь-якому вигляді. І що ви думаєте, мене це спиняє?! Ні, звичайно. Іноді купую морозиво і крадькома, як в дитинстві, куштую. От тільки проблема  втому, що раніше мене сварила бабуся за цю проказу,  а зараз...

Віка зраділа смаколикам і, схопивши ложку, почала наминати одну за одною. Я  навіть подумала чи не сховати його. А то доведеться її потім рятувати. 

Серіал виявився ще тим. Фентезі явно не мій жанр, я кривилась від кожного кадру жорстоких битв і взагалі хто таке дивиться. Переконання Віки, що це популярний фільм серед бойового фентезі мене ніяк не заспокоїв, тому я взяла телефон і увімкнула собі кіно на телефоні. Натягнувши навушники, я поринула у світ вісімнадцятого століття Англії.

Я швидко зморилась тому заснула, а от Віка все ще дивилась кіно. Я прокидалась посеред ночі від криків та Віка заспокоювала мене, що то лише фільм. Від таких шедеврів тільки жахи снитимуться. 

Я прокинулась спозаранку і це видалось дивним. Не хотіла будити Віка, яка очевидно зовсім нещодавно лягла, тому встала та прикрила за собою двері до кімнати. 

Аромат ранкової кави так чудово пробуджує. Особливо, коли ти можеш насолоджуватись ним без поспіху. Я зиркнула на настінний календар і збагнула, що субота настала дуже швидко. Ну от в і свято. Коли усі рідні збираються увечері за одним столом та діляться пережитим за рік,  я лише згадую. Колись так було і в моїй сім'ї. Я маленька накривала на стіл разом з бабусею. Ми разом сиділи за столом і дивились якийсь радянський фільм. Гармонія панувала довкола. І то був останні рік коли ми так разом сиділи. Мені було сім. Тато не витримав і пішов з дому. Матуся кричала, що він не повинен так чинити зі своєю сім'єю. Він зобов'язаний, а він тоді так вороже подивився на матусю й промовив: "Я зобов'язаний бути щасливим!". Схопив речі та пішов. Його спина назавжди прокралась у пам'ять. Як ніколи пам'ятаю її, не його обличчя, темні очі, сухі вуста, а спину. Холодну, байдужу й чужу.

Відтоді він для мене лише пересічна людина, не близька та рідна.Звичайна пересічна. 

- Аліно,- двері відчинились і до кухні увійшла Віка. Потираючи сонні очі, присіла за стіл. Я всміхнулась з її вигляду й присіла поряд. 

- Збирайся, поїдемо  у справах,- попросила я, плануючи пройтись торговим центром. Так хотілось купити їй подарунок та й брату її засранцю. Хоч він і бісить мене та потішити себе можна, подарувавши йому сорочку з моїм ароматом. Не знаю що більше мене хвилювало: його реакція чи Каміли.

- Аліно, я не можу,- хрипло відказала вона.- Горло дуже болить.

Я випрямилась й перемінилась на лиці. Вона й справді виглядала кволою Лишивши чашку, торкнулась її чола тильною стороною руки. Лоб був гарячим, тому я підірвалась й пішла за аптечкою 

Догралась! Я вже сварила і себе і її в думках. Тільки цього не вистачало. Михайло мене точно сваритиме.  

Температура, на щастя, була не високою, та все ж я переймалась. Вклавши її в ліжко, наказала пити малиновий чай, який заварила за бабусиним рецептом. Перевіривши аптечку, не знайшла потрібних ліків. Тому вирішила поїхати й купити все необідне. Віка лишалась при тямі, в стабільному стані.

Мене не було понад годину. Я не чекала, що на Різдво стільки охочих відвідати аптеку. Спочатку черга, тоді аптекарка довго пояснювала, які ліки краще обрати. Я вже схопила будь-які, аби швидше спекатись її. Відчуття, що їх змушують продавати більше. 

Схопивши ліки, я вибігла з аптеки. швидко сіла в авто й повернулась додому. Віка не відповідала на мої дзвінки і я вже почала хвилюватись. Примчала додому як навіжена. На ходу скидаючи верхній одяг, кинулась до неї. Віка тихо  й мирно сопіла, вмостившись на боку. Телефон лежав поряд на беззвучному режимі. Я видихнула з полегшенням й присіла на диван. Пересвідчилась що жар спав, торкнувшись її лоба. Дала їй спокій й пішла на кухню.

Дістала курку з холодильника і почала варити бульйон. Бабуся завжди готувала мені, коли я хворіла. Вовтузилась біля мене, читаючи мені перед сном. Її тихий голос бринів поряд і  я поринала в казкові сни про Попелюшку та Сплячу Красуню. Як же мені не вистачає її голосу, турботи, дотиків. Поставивши на плиту каструлю, я сіла за стіл, прислухаючись до тиші у квартирі. Цікаво, чи буде тут колись так гамірно, як в бабусиному будинку?!  Хотілося б. 

Знайома мелодія лунала з коридору і я підірвалась з місця. Схопила телефон та прибрала звук, прислухалась до шуму. Віка спала. Зітхнувши, подивилась на дисплей. Телефонував незнайомий номер. Я завагалась і не стала відповідати. Пройшла на кухню й причинила двері. Та телефон знову засвітився від дзвінка того ж номера. Усередині все похололо. Невже щось сталося?! Я підняла слухавку.

- Слухаю, - спокійно відказала у тишу.

- Аліно, ти? - забринів знайомий голос Михайла. Я розкрила рота, але швидко прийшла до тями й перепитала.

- Міша?

- Аліно, якого чорта! Де Віка? Чому я повертаюсь, а її немає. Лише записка, щоб шукав її за цим номером.