Розділ 17

Перегляд серіалу затягнувся до пізньої ночі і я навіть не зрозуміла, коли заснула. Та дзвінок у двері змусив підірватись з ліжка. Все частіше мене застають зненацька. Я зовсім не готова до гостей. 

Дзенькіт у двері не припинявся, я накинула халат й швидко зібрала волосся в пучок. 

На порозі усміхнено на мене чекала Віка. Тільки но відчинились двері, вона пройшла, гомонячи на всю квартиру. Мої вуха не були готові до такого, тому я примружилась і прошепотіла ш-ш-ш-ш.

 Вона зупинилась й пильно подивилась на мене.

- Аліно, що з тобою?- її голос звучав занепокоєно. 

- Нічого, я тільки прокинулась,- промовила я й пішла на кухню за таблеткою.

- Ти що серйозно?- пройшла за мною й зупинилась на порозі.- Вже майже перша година дня, а ти досі спиш?!- засміялась вона.

- Котра?- викрикнула я, пригадавши, що обіцяла Леоніду Степановичу надіслати рукопис вранці.- Чорт!- лишивши воду, я побігла за ноутбук. Сонливості як і не було. Поки я працювала, терпляче чекаючи поки ноут завантажить відредагований рукопис на пошту, Віка розташувалась у вітальні. 

Почувалась вона як вдома, без зайвої скромності. Я ще тоді помітила її безцеремонність та вона робить це так щиро. Наївне дівчисько. 

Надіславши рукопис, я закрила ноут й потягнулась догори. Дивне відчуття. Присутність Віки чомусь закралась всередину радістю. Мені так хотілось веселитись. 

- Віко, - покликала її й вона, відірвавши погляд від телефону, підвелась та зайшла до кімнати.- Може погуляємо?

- Давай,- примостилась на стіл п'ятою точкою і я підняла брови догори.

- Злізь!- наказала суворим голосом.- Що хочеш робити?- поцікавилась, після того, як вона звільнила мій стіл від своєї присутності. 

- Може каток?

- Що? Тебе знов до води тягне,- засміялась я і вона теж, хоч і вишкірилась спочатку. 

- Я до речі з дитинства займалась фігурним катанням, поки ми до Києва не переїхали.

- Чекай,- зиркнула на неї.- А хіба ви не місцеві?

- Ні. Ми з Харкова. Переїхали сім років тому. Татко отримав вигідну пропозицію,  а через три роки їх не стало. 

Я відчула її біль, наче він був моїм. Тому обійняла й підбадьорливо поплескала по плечу.

- Збирайся,- прошепотіла їй і вона побігла до кімнати, переодягатись.

Відчуття веселощів переповнювало З Вікою сумувати точно не доведеться. Та і я досить вільно почуваюсь поряд. Вперше у мене таке відчуття, що  знаю людину все життя. Тепер я знаю чому - споріднені душі. Ми відчуваємо щось схоже. Я була все життя самотня і вона зараз. Та на жаль, у  мене не було такої подруги, яка б підтримувала і була опорою. А в неї є - я. 

Хай там як, а ми пов'язані на все життя. Озером. Пригадую і всміхаюсь, але тоді я жахливо злякалась.  Віка швидко зібралась і ми поїхали на  Дрім Таун. Дорогою підспівували в один голос з радіо. Я даремно думала, що каток буде порожнім. Канікули у дітвори та й дорослі не відставали. Лід був переповненим. Я дивилась на всіх охочих показати свої маневри на льоду. А я вже років десять не стояла на ковзанах. Боюсь ця спроба завершиться повним фіаско. Найбільше я боюсь привселюдно рухнути. Хоча на катку можна бути смішним і не перейматись особливо. Кожен тут кілька разів та валився іншому під ноги.

- Ти довго стовбичитимеш?- штурхнула мене Віка, й потягнула до лавки, перевзуватись. 

Я мовчки пішла за нею. Хоч відчувала, що доведеться почервоніти все ж натягнула ковзани. Ноги відразу відчули незручність. Давно на них так не тисли. Скривившись, я подивилась на Віку. Вона затягувала мені шнурівку на повну. Зовсім мене не шкодує.

- Досить!- попросила, коли терпіти все було не сила. Вона ж лише засміялась з мене. 

 Ох і навіщо я послухала її. Краще б серіал подивились якийсь чи в кафе пішли. Пів години ходіння біля бортика виглядало жалюгідно. Віка ж через кілька хвилин розминки вже провертала маневри центром льоду. Під'їжджала до мене й тягнула з собою та я все ще боялась. Тому відмовляла їй. Не люблю тиск ззовні, я повинна наважитись тоді все вийде. Тільки но я взяла сили в кулак й відпустила бортик, кілька кроків і даремно я підняла голову від льоду. 

Повз мене ковзав Володя і я, задивившись від подиву, в'їхала в якусь парочку. Дівчина стала кричати і я відчула як мої щоки наливаються від сорому. Віка відразу ж під'їхала й допомогла піднятись. 

- Аліно, ти чого?- я опустила голову й схопилась обома руками в бортик.

- Нічого,- я прикрила лице долонею від присутніх на льоду й повільними кроками збиралась втікати, але надто пізно.

- Аліно?- почулось позаду і я застигла на місці. - Оце так зустріч,- продовжив Володя, вишкірившись на весь рот.

- Це ж треба,- повернувшись до нього, я натягнула усмішку й відповіла.- Давно не бачились.

- А це?- тицьнув пальцем у бік Віки, що стоячи поряд, притримувала мене під руку.

- Я Віка,- поспішила вона.- Сестра її хлопця,- я зиркнула на неї й округлила очі. Вона не збавляла газу і все продовжувала торочити про те, як давно ми разом і як щасливі. Я лиш всміхалась й ховала очі. Знову вона втручається у мої справи. Це ж треба таке вигадати. 

Володя мляво слухав її, киваючи головою. Перевів погляд на присутніх, а тоді відмазався тим, що друзі його чекають. 

- Віко,- почала я, коли він зник.- Навіщо ти це сказала?

- А хіба він не твій колишній?

- Звідки...?- я тільки рота розкрила.

- Фейсбук,- не встигла я й слова мовити, як вона перервала моє обурення. - Інтернет все про всіх знає. Бачила як він тебе зафрендив кілька місяців тому.

Я лиш рот розкрила й стисла губи. Як у неї все просто. Розумна дівчинка, нічого не скажеш. І справді весело. Якби Міша знав, що його сестра витворяє, він би збожеволів.