Розділ 16

Рідкість, але все ж сонячні зимові дні трапляються. Цього ранку від краєвиду за вікном неможливо було відвести очей. Ніжні й водночас такі сильні промені пронизували пухку поверхню снігу. Я пила чай, стоячи біля вікна. На годиннику дев'ята, а в душі вічність. 

Ось як воно нікуди не поспішати?! Вже немає цієї ранкової метушні: сніданку, макіяжу, збирання статей по усій квартирі. А про затори взагалі мовчу, я навіть скучила. Вже й забула коли слухала аудіокниги в авто, підстрибувала від сигналів машин позаду та репетувала на умільців проскочити вперед на світлофорі. 

Як усе це дріб'язково! Та саме зараз мені шалено не вистачає суспільства. Я вже й забула коли вранці відразу ж бігла в душ мити голову, робити укладку. Навіщо усе це, коли ти вдома. 

Але найбільше засмучує очікування. Я знаю, що інколи це час збагнути істину. Але час болісно відгукувався всередині, тьохкаючи при кожному дзвінку, а раптом це від Ангеліни. Дурість надіятись на щось, ніхто не бере нових працівників в кризу. Та хіба дурним оптимістам є справи до економіки?! 

Я перемістилась за робочий стіл, увімкнувши ноутбук. Поки завантажувалась пошта, я ковзала поглядом квартирою. На кріслі лежала сумка, а в ній лист від бабусі, який я так  і не наважилась відкрити. Я ще не готова. Боялась брати його до рук, бо стриматись складно та до скреготу лякає вміст. Що вона могла мені написати?! Ніколи не знаєш, що близька людина може берегти у своїй голові, серці. Я от ніколи не говорю матусі, як мені її бракує і не вистачало в минулому. Навіть коли сумую й страшенно люблю, внутрішній ступор накриває і я просто мовчу на її ніжності. 

Я відклала лист до кращих часів, коли буду готова почути те, що сколихне мою волю. А наразі будинок. Рівень мого опору щодо продажу будинку слабшав з кожним днем, лишилось дати знак рієлтору. Принаймні тоді я погоджусь на показ будинку. А зараз у мене спокій і суцільне очікування дива. Цього року  я не загадувала бажань на Новий рік, як і останній рік на свята. А сенс?! Бажання здійснюєш ти сам, а не всесвіт чи Бог.  Надіятись можна лише на себе. На жаль, я переконалась в цьому давно. 

Пищання програми на ноутбуці привертає мою увагу і я поринаю в роботу. Та думки часом прокрадаються, намагаючись достукатись до свідомості. От тільки постає питання істинні вони чи хибні?! 

Моє дозвілля стало нудним, Здається, я вже розумію про що мізкують домогосподарки. Та коли ти сам по собі легше. Ніякого прання, готування та прибирання. Ліжко, серіал та шкідлива їжа нашвидкуруч. Мої будні стали однотипними. Прокидатись пізно, лягати рано. І займатись бозна чим. 

Але Леонід Степанович не лишив мене в біді й знову надав рукопис для редактури. Люди ніколи не припиняють писати книги. Тепер я це знаю.  Я розпланувала собі день з кількома годинами праці, напружуватись вже ж не треба.

Ближче до вечора, коли закінчила первинну вичитку рукопису, все ж зайшла до фейсбука. У соціальній мережі до мене додавалась дівчинка на ім'я Вікторія, але фото не було, як й інформації. Я б відхилила запит якби не її повідомлення. 

- Віка?- здивувалась я. Знайшла мене і написала. 

Виявляється її братик разом з Камілою гайнули на Різдво в Єгипет, а її лишили вдома. Вона так просила мій номер телефону, що я не змогла  відмовити. Якби ж я тільки знала, що на мене чекає. 

Вже через хвилину пролунала мелодія вхідного дзвінка. Я й не сумнівалась, що це вона. 

Я передбачала, що жалкуватиму про свій вчинок, але все ж відповіла. Віка так багато говорила, що я ледь встигала її слухати. 

- Ну і що ти там робиш?- поцікавилась у неї, коли вона нарешті змовкла. Різдво через два дні,  невже вона святкуватиме сама.

- Не питай,- важко зітхнула,- Як ніколи сумно. Я не думала, що тій відьмі вдасться його переконати, та як бачиш. 

- Я не розумію, чого вони не взяли тебе з собою? - я і справді не розуміла в чому проблема. Крім особистої недолюбові дівчат інших причин на покарання не було.

- Вона не хоче мене бачити.Кожну хвилину нагадує про мій ганебний вчинок і обіцяла розповісти брату, якщо не відпущу їх самих.

- То вона тебе шантажувала?- вигукую в слухавку. От Каміла видра. Як вона могла так вчинити. 

- Еге ж,- важко зітхає Віка та через мить її голос бадьоріше звучить під рипіння музики.- Аліно, а можна мені до тебе?

- Що?- перепитую чи вірно я почула.

- Мені все одно ні з ким святкувати, брат повернеться дев'ятого. От я й подумала, що можна кілька днів погостювати. Чи ти проти?

Я проковтнула язика, не знаючи що відповісти. Мені то нічого не заважає запросити її, але ж Міша цього точно не схвалить. Та хто мене зупинить?! Я розуміла, як їй самотньо. Це ж так боляче лишатись на свята однією і як мінімум несправедливо. 

- Ой,- зітхнула я в слухавку,- Добре, подружка по нещастю. Записуй адресу.

Віка верещала у слухавку від радості й побігла пакувати валізу. Обіцяла з'явитись пообідді наступного дня. Тільки зараз я збагнула, що прибрати все ж треба. Ліниво блукаючи квартирою, зібрала речі для прання, вимила посуд та поїхала до нічного магазину.