Розділ 15

Тривожною видалась нічка. Напередодні мені зателефонував рієлтор щодо продажу будинку й повідомив, що є охочі його придбати. Я відразу, звичайно ж зраділа, але страх охопив мене вночі.

Коли довкола нікого, ні звуку, стає страшно. Мені не має, навіть, з ким поділитись своїми переживаннями. Ангеліна хоч і приятелька та навантажувати її своїми проблемами не правильно. Достатньо, що вона допомагає знайти мені роботу. За це я вже вдячна їй. 

Чому я не завела собаку чи кішку, а краще папугу?! За ними потрібно доглядати, а вільного часу раніше було обмаль. Та й нинішнє розгульне життя тимчасове. Як з'явиться робота то доглядати за тваринкою буде лінь. Тому краще не треба. Усі ці обов'язки не для мене. Я ціную свободу. Хоча у мене її надмірно. 

Я не могла заснути й блукала квартирою, як примара. 

- Але ж я можу не погодитись,- заспокоювала своє сумління. 

Мама рішуче хоче продати, а я не можу їй протистояти. Та й навіщо мені той дім. Вистачило кількох днів, щоб зрозуміти, що те місце впливає на мене надто сильно. Але усередині мене обривалось щось важливе. Наче я втрачу зв'язок зі своїм життям. Обірветься моя історія, мій прихисток. 

Я багато пережила у бабусиному будинку. Я довго звикала до стареньких, обклеєних радянськими шпалерами, стін. Та вони стали утіхою у хвилини смутку, розпачу та болю. В тому будинку Аліна стала Ліною, дівчиною, що досягає висот, переступаючи через принципи та вихованням. Дівчиною, що боролась за мрії попри гордість та виховання. 

Мені соромно зізнаватись, але щоб влаштуватись у газету, я довго бігала за директором й благала звернути на мене увагу. Скажете наполегливість, а для мене це було приниженням. Та я стискала зуби й кожного ранку йшла до офісу газети, чекала головного й, заступаючи дорогу, тицяла свої статті, благаючи почитати. Одного разу він все ж взяв їх, але обіцяти нічого не став. 

Терлась вдень і вночі біля офісу, щоб мене помітили. А коли мене, нарешті, взяли, осудливі погляди повертали до землі, обламуючи крила. Та я переступала через усе й працювала з тими людьми, яких тишком ненавиділа. Я пробивалась до слави, грошей та успіху. Хіба мене хвилювало тоді те, що через мою скандальну статтю звільнили кількох працівників рекламної фірми чи зруйновані життя людей, яких я висміювала у своїх статтях. 

Ні! Але щоб вижити й не таке зробиш. А коли ти маєш гідно тримати високо задерту голову, то й методи не зовсім толерантні. І навіть те, що все це було років три тому не виправдання. Я просто не згадувала цього. Я намагалась вселити собі думку, що я хороша людина. Тільки от навколо ніхто цього не помічав. От тому я й не маю друзів. А навіщо доводити комусь, що ти інакша, коли всі переконані у протилежному. Ще коли Люська звинувачувала мене у лицемірстві й брехні, я вирішила, що такою мені й бути. 

Тільки от ніхто не знає мене справжню. Та і  я сама не хочу знати таку Аліну. Слабку й наївну дівчину, що, попри кепську вдачу, вірить у диво. Дурепа! 

Я заснула лише під ранок і всі мої плани про ідеально рівну шкіру, ніжний денний макіяж зруйнували мішки під очима. Але найголовнішою зброєю була його сорочка. Акуратно склавши її, поклала до пакета. Захопила передчасно видрукований рукопис й поспішила на обід з Леонідом Степановичем.  

По радіо звучала ніжна після Адель і я перемкнула її, уся ця романтика занадто солодощава. Краще слухати тишу, ніж своє серце. У цьому я була переконана. Дорогою уявляла вираз обличчя Михайла, коли вдихатиме аромат моїх парфумів. А реакцію Каміли мріяла побачити, але це загрожує мені вирваним волоссям. Та позлити її моя сьогоднішня місія. Ця стерво заслуговує на це. Хай побіситься. 

Як я, не помітивши, стала спільницею Віки. Мені відверто стало соромно перед нею. Я зникла не попрощавшись. Лишила її на поталу Каміли, але вона впорається, я знаю. Чимось вона нагадує мене. Але я сподіваюсь, що це дитя не стане на грішний шлях, як я. Залишиться чистою й невинною дівчинкою, що отримає свою долю щастя у вигляді справжньої сім'ї. Їй не вистачає цього, я знаю. 

Я припаркувалась, схопила пакет з сорочкою з заднього сидіння й зиркнула у дзеркало. Нанесла трішки матового блиску для губ й приготувалась випробувати вдачу. 

Зайшла до ресторану "Розмарин" й підійшла до барної стінки. За нею стояв молодий хлопчина й усміхнено зиркав по сторонах.

- Доброго дня. Ваш адміністратор Михайло на місці?- поцікавилась я.

- Так,- покивав хлопчина. 

- Передайте йому подарунок,- подала пакет  й підморгнула на прощання.

Переочікування фурору закралось всередину усмішкою. Я повернулась й пішла углиб ресторану в пошуках Леоніда Степановича. Він, як і завжди, приходить раніше. Цього разу він не читав газету і це здивувало мене. Я присіла за столик й привітно усміхнулась. Ось кого я завжди рада бачити. Він багато років товаришує з нашою сім'єю, точніше з матусею. І добре знає мене. Мабуть, він один знає мене так, як ніхто інший. Наївна дівчинка росла на його очах, обпікалась й виправлялась, стаючи крижаною. 

- Вітаю,- промовила першою. Він, підпираючи рукою підборіддя, злегка всміхався, роздивляючись мене.

- Гарнішаєш з кожним днем,- вирівнявшись у кріслі, зробив мах рукою й покликав офіціанта.

- Дякую, вам тільки здається, - засоромилась я.- Ви ж знаєте це лише оболонка, а всередині усе гниле.

- Ти знову? Хто ж покохає таку колючку? - посварив мене й торкнувся моєї долоні. Зазирнув у мої очі й усмішка повільно спала з лиця.

Цей чоловік змушує мене бути собою. Чому я не можу йому брехати, точно як бабусі. От тільки вони можуть прочитати мене по очах. Лишився тільки він. Сльоза швидко скотилась щокою. Як же мені не вистачає бабусі. Як вона пригортала мене до своїх грудей, співала мені українські, ліричні пісні. Я слухала й припиняла плакати, щоб її не засмучувати. Я вчилась бути сильною та непідкореною скелею. 

Леонід Степанович замовив нам чай й, накривши мої руки своїми теплими долонями, підсунувся ближче.