Розділ 13

Востаннє зиркнувши на зачинені двері бабусиного будинку, миттєво повертаюсь й виходжу. Я не можу передумати. Лишатись у Ковалівці більше немає сенсу. Я хотіла побути на самоті. Хотіла відпочити від шуму та метушні великого міста. Хотіла знайти себе, збагнути чого я хочу від життя. Досить!

Ця подорож з новим болем відлягла на серці. Настільки ж жалюгідне моє становище. Я знову самотня, як і більшість свого життя. Оточують мене мерзотники й інші не дуже хороші люди. Крім матеріального блага нічого не маю. А про душевний спокій можу лише мріяти. 

Найбажаніша мрія у житті? Тьху! Сім'я. Я завжди хотіла жити як сусідка Світлана з міської багатоповерхівки. Хотіла йти вулицею й тримати в обох руках долоні мами й тата. Хотіла разом з ними проводити час й бути впевненою у своїй значущості. Ділитись з мамою переживаннями й чекати порад у стосунках. Відчувати захищеність й гордість за татовою спиною. Але чому ні?! Чому я не заслужила цього?! Чим я завинила?!

Втираю сльозу, що скотилась щокою й вирулюю на трасу з села. Дорога вільна, оскільки ніякий дурень не стане їхати у негоду й після свята. На щастя, автостраду розчищено. Обабіч великі купи снігу, а посередині безмежне поле. Я тисну на газ й спідометр різко скаче на сто кілометрів за годину. 

От так і стається: коли ти відкриваєш двері до свого серця, то ними сильно гупають й лишають прочиненими на морозі. Я вже давно переконалась у лицемірстві й злості людей. Але кожного разу щиро відчиняю дверцята та без жодних сумнівів відкриваю для людей себе. Тільки от коли ж я почну вчитись на своїх помилках?! Ніколи! Невиправний оптиміст, а коротше дурепа!

Лаючи себе вголос усю дорогу, я повертаюсь у столицю. Вулиці міста ще освічують ліхтарі. П'ята ранку на годиннику, а в душі темна ніч. Проїжджаю порожніми вулицями й мороз по шкірі. Як ніколи самотність за спиною, а можливо й збоку. Я надіялась, що це не назавжди, але з часом ти починаєш ставати підозрілою особистістю й шукати підступу у всьому. Мабуть, у мене на лобі написано "не підходь!", тому нормальні люди оминають мене десятою дорогою. 

Заїхавши до цілодобового супермаркету, набрала смаколиків й рушила на касу. Жінка сонно зіває й повільно пробиває продукти. Сканер пищить й викликає шалене роздратування. Я розумію, що працювати в Новий рік не приємна подія, але я не збираюсь старіти на касі NOVO. 

Прикривши рота кулаком, прокашлююсь й жіночка оживає. Розплатившись, я повертаюсь в авто й поспішаю додому. Моя квартирка вже скучила за мною. Хоча ніхто мене там не чекає. А от я вже не можу дочекатись зустрічі з ванною кімнатою та новеньким ортопедичним ліжком. Від бабусиного тапчана поперек почав боліти. 

У будинку нічого не змінилось за п'ять то днів. Але сусіди вже переїхали й гамір у квартирі навпроти о шостій насторожив. Бог прислав мені ще одних бісів на підмогу. Попередні ж не добили. Саркастично хмикаю й відчиняю квартиру. 

Знайомий запах ароматизатора повітря у коридорі лоскоче носа й розноситься тілом мурашками.  Я полегшено видихаю. Ось він запах дому. Лаванда. Як я сумувала. Лишивши валізу, я тягну пакет до кухні й завантажую порожній холодильник. Проходжу до кімнати, повільно ковзаючи босими ніжками м'якеньким килимом, й різким рухом розкриваю штори. За вікном засніжений краєвид парку, що радує око й душу. 

Вдома. Одне слово здатне інколи зробити людину щасливою. Я відкриваю валізу, щоб забрати речі у прання й помічаю сорочку Михайла. Чорт! Чому я не викинула її, а краще б спалила. І хоч мене розпирає від злості на нього й погляд манять ножиці на тумбочці, я беру сорочку з іншими речами й несу до ванної. Завантажую пральну машинку й набираю повну ванну. 

Пів години у теплій водичці з ароматизованою морською сіллю з запахом хвої й втоми як і не було. Тепле ліжечко прийняло мене у свої обійми, а вайфай, що автоматично під'єднується вдома на телефоні, порадував дзвінкими сигналами з привітаннями. Схопивши смартфон, я залізла під ковдру й розблокувала дисплей. І справді купа повідомлень з привітаннями, а я все пропустила. Паскудно провела свято. Жодного фото для інстаграму чи фейсбук. Тепер мої вороги будуть щасливі.  

Я перевірила пошту й мою увагу привернув лист від Леоніда Степановича. Його влаштовує моя редактура, тепер треба допрацьовувати рукопис. Не знаю чому, але я була щаслива. Принаймні зайнятись буде чим.  

До речі, Ангеліна ж обіцяла попитати знайомих про роботу. Плани на наступні кілька днів у мене були, тому я могла спокійно насолодитись улюбленою дорамою. Увімкнувши на телефоні серіал "Хвилі життя", я вмостилась на подушку й задоволено зітхнула.