Розділ 11

Так солодко мені ще не спалось. Принаймні за кілька днів у селі. Тепло й зручно, затишно й приємно. Зі сну мене вивело трясіння. Я розплющила очі й помітила Віку. Шепочучи, вона просила швиденько прокинутись.

- Щось сталось?- підірвалась я й у голові все ще занило.

- Мені потрібна твоя допомога. Каміла приїхала.

- Хто?- перепитала, підіймаючись у ліжку. Підсунувшись до бильця, я протерла очі й подивилась на Віку.

Дівчинка справді непокоїлась. Її настрій помітно погіршився з останнього разу.

- Це колега брата. Приперлась,- зиркнувши на двері, вона продовжила,- весь час в'ється біля нього, а мені вона не подобається. Я прошу допоможи.

- А я тут до чого?- знизала плечима.

- Тобі треба підвестись, привести себе до ладу й спуститись. Хай вона бачить, що біля нього й інші є, більш гідні.

- Віко, ти знову починаєш?- заперечила я.

Але вона так благала, кліпаючи очима, що я не змогла їй відмовити. За вікном все сіріло, а отже скоро почнеться святкування. Провести ніч у ліжку не було в моїх планах. Тому я все ж погодилась. 

- Добре, - здалась я.- Тільки мені потрібні речі. Сходи до мене, візьми щось і ноутбук захопи. Мені треба листа надіслати.

- Все буде, - заплескала тихо в долоні.- Зараз я все принесу і покажемо їй хто тут головний.

Всміхаючись, Віка пішла з кімнати. Я підвелась й відчула легке запаморочення у голові. Та все ж пересилюючи себе, пішла до ванної. Кімната була поряд, тому я без перешкод дісталась її. Зачинившись, я увімкнула воду й набрала ванну. Я вже скучила за таким комфортом. Набравши води, я опустилась у воду й повільно вдихнула. Тепла вода огорнула моє тіло. М'язи розслабились і спокій закрався в думки. 

Не встигла я як слід насолодитися, як у двері постукали. Вік стояла за дверима й шепотіла, що речі у кімнаті. Я відповіла, що зараз вийду. Звільнивши ванну, я розчесала волосся гребінцем, що лежало біля дзеркала й підняла очі. Ого! Темні кола під очима й бліде лице. А й справді я зовсім себе запустила.

У кімнаті мене чекала Віка. Вмостившись на ліжку, вона терпляче позирала на годинник.

- І що це?- подивилась на речі, які вона принесла й розклала на ліжку. Сукня й джинси з сорочкою, та ще й не мою. Віка захопила сорочку того адміністратора. - Ти хочеш щоб я обрала? А ти не могла щось нормальне принести.

- Аліно, давай швидше, а то вона тут хазяйнує, а мене це нервує.

- Добре, але сукню я не одягну. Занадто як для гості, - відклавши її на стільчик, я переодяглась у джинси й сорочку. Та на цьому Віка не вгамувалась, змусила ще підфарбувати вії й зачесатися.

- Віко, тобі не здається, що це якось підозріло виглядатиме?- занервувала я. Не хочу втручатись у життя Михайла.

- Ні,- просичала вона й схопила мене за руку.- Ходімо.

Я не могла опиратись. Ми повільно спустились сходами й пройшли на кухню. Михайло сидів за столом й займався м'ясом. А ця Каміла стояла біля плити у його фартусі й куштувала страву. Помітивши нас, вона відверто здивувалась. Підняла брови й зиркнула на Михайла. Він спокійно відреагував, навіть дуже.

- Аліно,- помітивши мене, підвівся з-за столу. - Тобі вже краще?- звучало надто турботливо.

- Так, вже краще. Ти ж не проти, що я спустилась?

- Ні, звичайно, ні. Проходьте.

- Михайле,- склавши руки на грудях, Каміла відклала ложку на підставку й повернулась до нас лицем.- Ти нас не познайомиш?

- Так, звичайно,- кивнув він,- це Аліна, наша сусідка,- вказавши рукою на неї, додав, - Каміла, моя колега.

- Рада знайомству, - фальшиво звучало з її вуст, але я просто кивнула у відповідь й підійшла до столу.

Важко було триматись гідно, біль у голові все ще викликала запаморочення. Тому я присіла на стілець.
Усі провернулись до своїх справ. Михайло нашпигував качку й поставив її до духовки. Каміла нарізала овочі й робила канапки. А ми з Вікою готували олів'є.

Віка, звичайно ж, поводила себе шумно, весь час гомоніла. Робила це на всю кухню й скоса позирала на Камілу, щоб впевнитись, що вона невдоволена цим. Я тільки кивала у відповідь, зрідка відповідала на Вікині питання. Михайло лишив нас й пішов ставити ялинку. І тут Віка здивувала мене зовсім.

- Аліночко, тобі дуже пасує братова сорочка,- підмітила вона. Я аж очі вирячила. Повільно підняла голову й застигла на місці. Поряд почулось важке дихання й Каміла просто зникла з кухні. Віка задоволено скривилась, проводжаючи її очима. - Так тобі!- підморгнула мені, задоволено усміхаючись.

- Віко, це не занадто?- спокійно запитала я. - Чого ти її так не любиш?

- Вона ж гнила наскрізь, таку поряд з братом я не хочу бачити.

- А ти його спитала? Якщо вона тут, то він цього хоче. Я тебе прошу не псуй усім свято. Я не хочу бути причиною їх сварок, будь ласка. Якщо ти не припиниш, я піду додому, - попередила її й продовжила кришити інгредієнти на салат.

Віка зітхнула й взялась за роботу. Ми скоро закінчили й вона побігла займатись ялинкою. Я лишилась на кухні. Зазирнувши до духовки, перевірила чи все добре з м'ясом. Кухню вже заполонив запах качки й не терпілось спробувати. Тільки но я прикрила дверцята, до кухні увійшов Михайло.

- Все добре, - спитав він, ступивши ближче.

- Так, - я покивала головою й повернулась до столу. Прибираючи сміття, я  змітала його на тацю, а тоді повільно складала його до кошика. Він підійшов і почав допомагати.

- Аліно, - привернув мою увагу. Я підняла очі й завмерла на місці.- Це моя сорочка?- поцікавився він, піднявши одну брову догори.

- Ні, - протяжно відказала.- Це сорочка одного самозакоханого адміністратора, - засміялась я.

- Того й питаю, - засміявся у відповідь, - Бо свою я віддав одній вередливій клієнтці.

Посмішка повільно спала з мого лиця, а таця просто звалилась на підлогу, розкидавши довкола сміття. Я дивилась у ці зелені, усміхнені очі й до мене нарешті дійшло. Очі, парфуми, сорочка.

Михайло зареготав, але швидко заспокоївся. Поклав руку мені на плече й, зиркнувши з під лоба, поспішив заспокоїти.

- Не хвилюйся, я не ображаюсь. Я тебе теж не відразу впізнав,- підморгнувши мені, опустився підіймати тацю з підлоги.

Я розгублено стовбичила кілька хвилин. І як я відразу не зібрала цей пазл. Хоча яка різниця. Махнувши головою, я швидко присіла й почала допомагати Михайлові прибирати. Зібравши все, що я впустила ми повільно піднялись. Усмішка з його задоволеного лиця не спадала, а мене це трішки бісило. Відчуває свою перевагу чи як.

- Вибач, - промовила й опустила голову.

- Та нічого, - ступивши ближче, він торкнувся моєї руки й взяв її у свою. - Ти що засмутилась?- стримано поцікавився.

Я дивилась на його руку, що без зупинки гладила мою й мовчки похитала головою.

- Та, ні,- встигла додати, - Все добре. Я піду, - повільно забрала руку з його й рушила вперед,- Віці допоможу.

Оце я втрапила! Зрозумівши що я в його сорочці, ще більше зніяковіла. От якби ж негайно її зняти. Я застопорилась у коридорі й не розуміла, що робити. Піди звідси чи вдавати, що все чудово. Різкий спазм у потилиці змусив зіпертись на стінку. Повільно видихаючи, я втамувала напад слабкості й повільно зайшла до кімнати. Віка крутилась біля ялинки, слухаючи музику, підспівувала. А Каміла стояла біля столу й розставляла приладдя. Я пройшла й прокашлявшись, підійшла до неї.

- Може допомогти чимось?- злегка усміхнувшись.

- Та ні, - зиркнувши на мене, грубо відказала.- Чим ти можеш допомогти, - звучало й зовсім неприємно.

- Так, ви праві, краще піду наверх.

Віка зупинившись, споглядала наше миле спілкування, а коли я зібралась йти, підбігла й схопила за руку.

- Пішли зі мною,- попросила вона, наділивши Камілу злим поглядом. 

- Віко, я маю надіслати листа, зараз повернусь,- запевнила її й піднялась нагору.

Я забігла в кімнату й зачинила двері. Голова страшенно боліла, тому я присіла на ліжко. Охопивши руками голова, заплющила очі. Хіба це збіг?! Як може бути таке. Навіщо я послухала Віку. Краще б лежала й провела старий рік наодинці. Почувала я себе бридко. Ненароком стала причиною натягнутих стосунків між Михайлом з колегою. Ага, колега. Зовсім не скажеш. Чого б це якась проста колега приїхала у таку глуш на Новий рік. Очевидно ж, що у них щось є. А я тут лише заважаю.  А про Михайла взагалі  мовчу. Ці підморгування й милі жарти. До чого це?! Якщо в тебе є дівчина то чого до інших чіплятись. Я вирішила піти додому. Але спочатку надіслати рукопис.

Присіла за стіл й увімкнула ноутбук. Перевірила пошту й надіслала Леоніду Дмитровичу рукопис. Звичайно ж він потребував ще роботи коректора і я добре це знала. Але я завжди так працюю: першу чернетку надсилаю, а тоді вже коректую відповідно до побажань і зауважень. Надіславши йому документ, привітала зі святами.

Унизу почувся гамір. Віка верещала і я підірвавшись, побігла туди. Крик лунав з вітальні. Я забігла туди й помітила як дівчата, вчепившись одна одній у волосся, вторгаються.

- Що ви робите?- закричала я. Підбігла й схопила Віку за руки. Відтягнула її від Каміли й стиснула у своїх обіймах. Вона ледь не плакала, шморгаючи носом.

Каміла дмухнула повітря уверх й відкинула волосся з лиця. Важко вдихнула й розлючено пішла на нас.

- Каміло, що ви робите?- виступила вперед, прикривши Віку.- Вона ж дитина.

- Стерво мале, а не дитина,- сичала вона, намагаючись дістати її руками.

- Годі!- крикнула я, що є сил, спиняючи їх поривання сплестись у двобої. - Ви хочете зіпсувати усім свято?

- Свято?- істерично пробурмотіла Каміла.- Та ви вже його зіпсували. Ми мали разом зустрічати новий рік, але ось ця,- ткнула пальцем у Віку, - вирішила втопитися напередодні, щоб брата не відпустити. Звичайно ж, він не лишить її саму на свята, вона ж може щось з собою зробити, - єхидно скривилась, все ще пориваючись схопити дівчину за руку. 

- Так,-  схопивши її за руки, якими вона розмахувала по сторонах, я підійшла ближче. Встановила з нею зоровий контакт й спокійно продовжила,- Ви зараз приведете себе в порядок й заспокоїтесь. Якщо Михайло вас почує, то сварки не уникнути. А ви ж цього не хочете?!

Вона важко вдихнула, висмикнула руки й зникла з вітальні. Я панічно схопила ротом повітря й повернулась до Віки. Вона пригнічено стовбичила біля ялинки. Заламуючи пальці, стисла губи й опустила очі. Я підійшла й, схопивши її за руку, підтягла до себе. Обійняла й погладила її гладке волосся. Вона часто зашморгала, але дихання стишилось.

- Віко, — прошепотіла я,- скажи чесно, - відсторонила її від себе й подивилась в очі.- Ти справді навмисне пішла на озеро?

Вона опустила очі й примружилась. Я важко зітхнула й знов обійняла її. Я могла б її зрозуміти, але її вчинок привів до великих проблем, в першу чергу для неї самої й брата та й навіть для мене.

Ми присіли на диван і я, узявши її за щоки, пильно подивилась в очі.

- Ти маєш зізнатись брату, чуєш?- попросила я.- Брехати не вихід. Просто скажи все як є.

Вона мовчки покивала й упала в мої обійми. Я так і не зрозуміла, де дівся Михайло, але добре, що його не було. Це свято і так зіпсовано і як виявилось зовсім не мною. Можливо Віка  права, ця Каміла занадто агресивна.  А можливо й та права, Віка перейшла межі. От тільки я не буду вступати в суперечку з ними.