Розділ 10

Прокинувшись, я ледь відтулила очі. Яскраве світло  било прямо в обличчя. Закрившись від світла рукою, я спробувала підійнятись. У голові занило, тому знову опустилась на подушку. Повільно вдихнувши, широко розкрила очі. Чому ліжко таке  зручне?! Помітивши своє зображення у натягнутій полотном стелі, я роззирнулась довкола. 

Знайома кімната. Всі ті ж пастельні відтінки персика й оливки. Підвівшись, я підсунулась до бильця ліжка й протерла очі. Я що справді у спальні Михайла?! Що я тут роблю?! 

Почулись тихі кроки знизу, що відбивались у скронях важкими ударами. Примружившись, я зціпила зуби. 

- Прокинулась,- почулось поряд і я розплющила очі. Михайло присів на край ліжка й уважно вдивлявся на мене. - Як почуваєшся?- тривожно звучав його голос. Тільки очі були спокійними й навіть трішки грізними. 

- Чого я тут?- поспішила запитати. Адже я справді нічого не пам'ятаю. Востаннє коли я була при свідомості пам'ятаю, що була вдома. Ввечері, точніше вночі лягала спати. А чого тепер я тут. 

- У тебе запалення,- спокійно мовив і простягнув мені склянку.- Чому ти не сказала, що погано почуваєшся?

- Та я й не помітила. Все було добре, - виправдалась я й надпила зі склянки. 

- Я помітив,- пробурчав він й підвівшись, підійшов до вікна.- Баба Рая прибігла зі словами, що ти вмираєш.

Я прикрила очі рукою, посваривши себе. Я змусила хвилюватись хвору бабусю. І де тепер твоя відповідальність?! 

- Як вона?- зітхнула я.

- Все добре,- впиваючись у мене докірливим поглядом. - Я радий, що тобі краще. 

- Так, - відкинувши ковдру, я почала сповзати з ліжка, попри біль у скронях.- Я вже піду.

- Що? Куди це ти зібралась,- спантеличено забігав очима, а тоді підійшов ближче, притримуючи мене руками. - Ти ще слабка, маєш лежати.

- Вдома відлежусь,- торочила я, вже збираючись до дверей.

- Стій! - суворий тон змусив мене зупинитись. Михайло, підхопивши мене на руки, поніс назад до ліжка. Я вирячила очі й затримала дихання. Якого чорта!- Не час бути гордою, зрозуміла,- опустивши мене на ліжко, затримався біля обличчя, вдивляючись в очі. Я відвела погляд й важко ковтнула.

- Я бачу їй вже краще,- прозвучало у кімнаті. Віка, зупинившись у дверях, наділила нас яскравою й задоволеною усмішкою. 

Михайло, відпустив мене, укривши ковдрою. Якийсь надто серйозний він став. Жодного натяку на флірт чи жарти. Чи це я винна у його  заклопотаному вигляді?!  Відійшов та зник, плеснувши сестру по плечу. Віка підійшла й залізла поряд на ліжко. 

- Як ти?- поцікавилась, торкнувшись мого лоба рукою.- Бачу, що краще. Вже з братом фліртуєш,- зареготала вона.

- Що? - від її сміху у голові защемило. 

- Та жартую я, але він так злякався за тебе,- підморгуючи мені, продовжувала кепкувати.

- Який сьогодні день? - потираючи скроні, спитала я.

- Тридцять перше. Будемо разом зустрічати,- гомінкий голос відбивався усередині болем.

- Я рада, що з тобою все добре, - торкнулась я  її руки й всміхнулась.

Ця дівчинка не на жарт перелякала мене. Завдала такого клопоту.  Віка мило усміхнулась, стиснувши губи. Розповіла, що отримала  від брата хорошу прочуханку. Тому на озеро більше не ногою. Я розсміялась з неї, але голова все ще боліла. 

Згодом Михайло приніс мені сніданок чи скоріше обід. Я проспала годин чотири поки температура спала після уколу. Добре що фельдшер швидко приїхав й виписав мені ліки. Михайло мав усе необхідне в аптечці, тому змусив випити антибіотик відразу ж після їжі. Я не могла не послухати. Тому проковтнула пігулку й запила склянкою води.

- Поговорімо,-  відсунув тацю на стільчик й уважно подивися на мене. Його серйозний вираз обличчя справді лякав мене. Без зайвих емоцій, він торкнувся моєї руки й стиснувши її, продовжив:- Ти маєш бути обачнішою. І щодо Віки теж. Я не звинувачую тебе, але ти ж розумієш...

- Так, - я схопила його руку своїми обома й підірвалась, що викликало біль в голові. Примружившись, я простогнала.

Михайло підсів ближче й підклав подушку вище, щоб я могла сидіти. 

- Вибач мені, - прошепотіла я.- Я потягнула її до озера. Навіть не могла припустити, що Віка захоче покататись.

- Я ж говорю, що не звинувачую тебе. Я просто злякався, що можу ще і її втратити.

- Вибач,- повторила я, стискаючи його руку.

- Не треба. Все обійшлось і добре, - відпустивши мою руку, підвівся і вийшов. 

Я лишилась у його ліжку. Прикривши очі, вирішила поспати. Голова все ще боліла й слабкість брала гору. Я повернулась на бік й заклала руки під щоку. Як у дитинстві. Всміхнувшись,  я подумала про Мішку. Який він все ж милий. А Віка права щодо нього. От тільки я знаю, що втішати себе надіями марно. Він лише допоміг мені й не більше. Втім мені приємно.