Розділ 9

Вночі я бачила сни. Страшні, як у дитинстві. Коли я хворіла й температура підвищувалась, я марила.  Тремтіла у ліжку й літала у снах. Але не небом, це були безкінечні прірви. Темні й холодні. Я падала й кричала від страху. Тоді матуся прибігала до мене й, увімкнувши нічник, будила мене від кошмару. Відганяла його як марево. Я бачила її турботливі очі й засинала на руках. А вона прикладала компреси до лоба та не спала ночами. 

Ті митті назавжди відклались у моїй пам'яті. У ті миті я мала сім'ю, я почувала себе потрібною. Матуся припиняла дошкуляти й лаятись. Вона притихала й спокійно вичікувала мого одужання. Останні роки після розлучення вона стала нестерпною. Все більше кричала на мене й звинувачувала бозна в чому. 

Татко одружився вдруге і в цьому була чомусь винна я. А ще більше тим, що маю його блакитні очі та темне, густе волосся. Цим я нагадувала їй його, а це болісно відгукувалось у  її душі. Три роки ми жили разом, а тоді вона знов чкурнула до Італії, лишивши мене на бабусю. І знову ми почали виживати. Важко нам довелось. Удавати себе щасливими було важко. 

Я навчалась у шостому класі й, перейшовши знову у сільську школу, зовсім втратила друзів  з попередньої. Матуся не поверталась близько року і за цей час моє життя перетворилось на кошмар. Я була надто помітною, надто розумною  і надто старанною.

Сільські діти, враховуючи Люську й Льошку, були не дуже то й здібними. У них не було такої конкуренції як у мене в столичній школі. Тому я вчилась добре. Я знала, якщо не закінчу школу з відзнакою -  пропаду. Працювати на ринку для мене було ганьбою та й матуся весь час торохтіла про це. Найгіршим для неї було саме торгувати на якомусь сільському базарі у люті холоди. Я хотіла довести своїм кривдникам, що чогось варта.

У класі мене не прийняли й крім Люськи я більше ні з ким не спілкувалась. Тоді вона стала моєю підтримкою. Єдина подруга, що розуміла мене, бо її батьки теж розлучились. І хоч вона жила з матір'ю та їй теж було важко через материних чоловіків. 

Ми підтримували один одного, я підганяла її з предметів, а вона мене вислуховувала. Принаймні, поки матуся знов не повернулась й не забрала мене у Київ, бо там мешкав її новий чоловік. І знову я потрапила у новий клас. Знову та ж сама проблема з адаптацією до школи. Знову травили мене й не помічали. Але то були суто мої проблеми  й нікого не цікавила моя думка. Та з Люською  ми продовжували зідзвонюватись й спілкуватись на канікулах. Але так дружба тривала не довго. 

Коли мені виповнилось вісімнадцять і я закінчила школу й вступила до вишу, матуся вирішила перебратися в Італію назовсім. Я ж доросла, вже опікати не треба. 

Тут я знов лишилась сама, час від часу навідуючи стареньку бабусю. Все менше часу було на рідних і я віддалилась. Останній рік життя бабусі взагалі не з'являлась. Матуся прилітала кілька разів, особливо тоді коли бабуся злягла. Найняла їй сиділку й зняла з себе тягар. Я досі не пробачила її, але люблю й вчинити з цим нічого не можу. Як не крути мені пощастило більше ніж тим, хто не мав батьків і не знає як це жити у сім'ї. Хоча я теж мало що про це знаю. 

Сни більше не лякали мене. Я ж бо доросла, знаю, що марю. Розправивши крила, я літала над прірвою, спускаючись все нижче і нижче у темряву. Я чекала. Чекала, що прибіжить матуся, торкнеться мого лоба й спробує губами виміряти температуру. Але цього не сталося.

Я ледь розплющила очі, відчувши сухість в роті. Горло захрипло і  вільно вдихнути було не сила. Присівши у ліжку, я відчула різкий біль у скронях.  В очах все попливло, тому я знову опустилась на подушку. Тремтіння посилювалось. Додались ще й слабкість та біль у грудях. Я не могла збагнути, що відбувається, але я, здається, зникала. Я просто вислизала зі свідомості. Раптом мене охопив страх. А що як я тут помру, і ніхто не знатиме. Кричати було не сила, горло сковував біль.

Я схопилась й не пам'ятаю, як перебіжками від стіни до стіни, дійшла до дверей, Відчинивши їх, моє тіло затремтіло ще більше від холоду, що заніс з собою сильний, морозний вітер. Закутавшись у халат, я повільно сповзла сходами на землю й ледь добрела до хвіртки. Далі все дуже смутно пам'ятаю.

Знаю, що вийшла на вулицю й знов усе попливло перед очима. Різкий біль у голові і я опустилась колінами у холодний сніг. На мить картинка зникла. Згодом почувся крик й важкі кроки поряд. Я опустилась на сніг, віддавши йому себе в полон. Він з радістю прийняв моє розігріте тіло у свої обійми. Його холод рознісся тілом, таючи на шкірі. Вперше стало так приємно відчувати себе частиною стихії. Він забрав мене до себе. Тепер я і сніг стали одним цілим. Я вислизнула.