Розділ 8

У будинку було холодно й на вулиці помітно похолодало. На вікнах з'явились красиві морозні візерунки.  Сонячне світло, потрапляючи крізь шибку, створювало узори на підлозі. Я тремтіла від холоду. Дві ковдри за ніч не змогли мене зігріти. Я майже не спала, повертаючись у сні до того моменту, коли витягала Віку з води. Прокручуючи його в голові, знову починала плакати. А що відчуває тепер ця дівчинка, яка була на волосинці між життям і смертю. Навіть уявляти не хочу.

Я розуміла, що треба було б підвестись, затопили в будинку, щоб зігрітись. Поїсти й випити чаю як мінімум. Але ступор огортав мене зсередини. Як кріт я хотіла залізти під землю й зникнути з лиця Землі. Щоб ніхто не посмів глянути на мене чи тицьнути пальцем. Я добре знала як усе відбувається у селі. І вже передбачала, що всі гудуть про вчорашню подію. Смачно обговорюють як внучка баби Клави ледь дівчинку не втопила. Я відчувала як щоки заливаються соромом навіть під ковдрою і від однієї думки. 

Стиснувши зуби, я підвелась з ліжка. Тремтіння не припинилось навіть після кількох зігрівальних вправ. Можливо, це більше шок ніж холод. Але я кепсько себе почувала. Увімкнувши чайник, я повернулась у ліжко. Для початку вирішила випити чаю й змусити себе поїсти, адже апетиту зовсім не було. 

А тоді вже планувала затопити  в будинку й піди просити пробачення у Михайла й Віки. 

До Нового року один день відбивав годинник. Я зронила сльозу й заварила собі чаю. Умостившись на ліжко, закуталась ковдрою. Взяла чашку до рук й, обіймаючи її руками, повільно поглинала гарячий напій. Зігрівання тривало не довго й мене знов почало морозити.  

Взявши себе в руки, я піднялась й застелила ліжко. Годинник відбивав третю годину дня. Вичистивши попіл з печі, я вийшла на вулицю, щоб викинути його й занести дров. Зупинившись на порозі, подивилась на будинок навпроти. У кімнатах горіло світло. Цікаво, як там Віка?! Чи не захворіла?! 

Мене справді мучила совість й стан дівчинки, але чому ж Михайло не приходить з'ясовувати стосунки. Невже йому байдуже! Хоча так буде краще! Покарайте мене самотністю. До неї я звикла. 

Заплакавши, я пішла до сараю й набрала дров. Занесла їх до будинку й поклала біля печі. Перевіривши вміст води у відрі, зрозуміла, що доведеться кроту виповзти для людського осуду. Взявши відро, я повільно пішла вулицею, уникаючи пильних  і цікавих поглядів односельчан. Біля криниці стояли кілька жінок, що бурхливо щось обговорювали. Підійшла й зупинилась. Черга не рухалась. Розмовляючи вони зовсім не робити те, для чого прийшли. Тому я не витримала й запитала чи довго вони ще базікатимуть.

- О, ти диви?- просичала одна з них.- Міська водички хоче, а чого тобі ще дати?!- зареготавши, усі разом рушили від криниці вздовж вулиці. 

Я стисла зуби й промовчала. Сперечатись з ними безглуздо. Діставши води, я понесла відро додому. Коли доходила до будинку, під'їхав Михайло. Зупинився біля свого двору, вийшов і не глянувши на мене, зайшов у двір. 

Я опустила голову й зайшла до двору. Не хоче зі мною говорити?! Я можу його зрозуміти. Можливо, не варто зараз. Хай злість вляжеться. 

Та тільки но  я переступила поріг, позаду почувся стукіт. Я опустила відро й завмерла на міці. Невже це він?! Вже?! Я не очікувала що він прийде так швидко. 

Повільно наповнивши груди повітрям,  я відкрила двері. На порозі стояла баба Рая. 

Я зітхнула й відчинила двері,  пропустивши її всередину. Вона увійшла й присіла на стілець у кімнаті.

- Дитинко, чого в тебе так холодно?- турботливо поцікавилась.

- Ще не встигла затопити. Щось сталося?- загостривши вуха, поставила відро з водою на ослінчик біля печі. 

- Ти про шторм чула, не смій вирушати в дорогу. Михась он хотів поїхати в місто - не пустили. Закрили дороги, уявляєш?- підбираючи з підлоги камінчики, бурмотіла вона.

- А чого він в місто їхав?- припинила накладати дрова у піч й звернула увагу на бабусю.

- Не знаю, говорить на дорозі перемети, не виїхати. 

- Добре, баб Раю, не буду. Я не збиралась, - натягнувши усмішку, я присіла навпроти неї.

- Мої не приїдуть, пригнічено  мовила вона.- А я так чекала. думала внуків побачу,- потираючи долоні, продовжувала вона.

- Баб Раю, - я опустилась на коліна перед нею й зазирнула у пониклі очі,- Я ж тут, все буде добре. Вони приїдуть як шторм закінчиться.  

- Дякую, дитинко, - торкнувшись моєї щоки, легенько поплескала мене, а тоді опустила руку на плече,- Ти про мене не турбуйся, я святкувати буду з Ігнатівною. Ми обоє самотні, сядемо дивитись концерт й чекати привітання президента. А от ти де святкуватимеш, тут?- вказала рукою вбік.

Відсторонившись від неї,  я повернулась на стільчик й опустила голову. 

- Я не святкуватиму, - вичавила з себе й закліпала очима, щоб не заплакати.

Баба Рая намовляла мене піти з нею до Ігнатівни, але мене така перспектив не втішала. Тому я ввічливо відмовила їй, вигадавши, що піду кудись. Я не хотіла її турбувати. Вона щиро переймається через мене, а не варто. 

Затопивши в печі, я зварила собі бульйон. Апетиту все ще не було та я змусила себе поїсти. Але тремтіння й озноб все ще не пройшов. Я намагалась перемкнутись на справи, щоб не думати про Віку з Мішою.

Усілась за рукопис  й працювала до пізньої ночі. У вікні будинку навпроти все ще горіло світло. Зиркнувши на годинник, я вимкнула лампу та спати не лягла. Він теж не спить у такий пізній час. Тінь рухалась кімнатою з боку в бік, а тоді все ж світло згасло. 

Цікаво, він ненавидить мене чи просто сердиться?! Навіть не глянув у мій бік вдень. Відчула себе прокаженою. Так бридко на душі ще не було. Щось новеньке. 

Завтра свято, а я готуватиму рукопис. Закінчила його, треба лише вичитати й перевірити на друкарські помилки. Робота завжди рятувала від емоційного ступору. Ось і зараз.