Розділ 7

Я знов прокинулася від стуку у двері. Це стає схожим на звичку. Присівши на краю ліжка, намагалась збагнути чому досі світить лампа. Невже заснула  й не вимкнула її.

Натиснувши на маленьку пласку кнопку, дістаю халат, що лежав у ногах ліжка й сорочка випадає прямо на підлогу. Підіймаю її й розумію, що зовсім забула розправитись з цією річчю. Лишаю її на ліжку й, накинувши халат, йду до дверей. 

Цього разу я далекоглядніша. Спочатку дивлюсь у дзеркальце, що знайшла  у речах й вирішую вмитись. Стук не припиняється і я зітхаю та повзу до дверей. Гостей так но я не люблю приймати.

Відчиняю двері й бачу перед собою Віку. Вона рівно стоячи на ногах, усміхається й тримає перед собою тарілку. Я хитаю головою, це мара чи як й виходжу на поріг. Роззираюсь і справді стоїть сама біля моїх дверей.

- Доброго ранку,- говорить вона й протягує мені до рук тарілку.- Вирішила пригостити тебе кексом.

- О восьмій ранку?- беру тарілку й відкриваю рушничок. Помічаю рівненькі апетитні  шматочки кексу й шлунок починає бурчати. 

- Вибач, мені сумно. Брат поїхав по роботі, а я нудюсь вдома сама. Можна до тебе?- благає, склавши руки перед собою.

- Проходь!- закликаю її рухом руки й проходжу за нею. 

  Віка допитливо зиркає очима й проходить у кімнату. Я йду за нею й відкриваю штори, запустивши світло у будинок. Застеляю ліжко й збираю речі. 

- А що це?- хмуриться Віка, тримаючи у руках сорочку незнайомця з ресторану.

- А ти не бачиш?- дивуюсь я.

- У мого брата так ж. Це не його?

- Що? - починаю сміятись з неї. Висмикую з її рук сорочку й відношу речі до шафи.- Ти що гадаєш, що твій брат міг лишити тут свою сорочку? З якого це дива? - регочу з неї.

- Ну не знаю, ви вчора так дивились один на одного,- підморгує мені.

- Дівчинко, а ти не замала сунути носа  в чужі справи?- бурмочу їй й вмикаю чайник. Треба ж гостю пригостити та й самій поснідати.

- Мені майже вісімнадцять. Я не така дурна, як ти думаєш,- кидає на мене чіпкий погляд.

- Я й не думала,- знизую плечима, накриваючи на стіл.

А дівчинка не така вже й мирна, як здається. Бунтарка я б сказала, проте чесна. Я поважаю таких людей. Що не вдають з себе ягнят, а відверто показують свої пазурі. Ми добре поговорили з нею. Вона трішки вгамувала мій біль від самотності. Давно я так не сміялась.

Віка розповіла про своє навчання й про брата. Виявляється їх батьки померли й вони вже четвертий рік мешкають тут, у батьківському домі. Щоправда, від нього мало що лишилось, Михайло усе відремонтував й перекроїв. 

- Ким плануєш бути?- припиняю бурмотіння Віки.

- Не питай,- засмучено здвигає брови на лоба.- Я хочу танцювати, а брат на філологію тягне. Каже, хореограф - це не професія.

- Нудний він у тебе, - відсьорбую чай й продовжую,- занадто якийсь правильний.

- Хто, брат?- жмуриться Віка й починає сміятись.- Та ні, - хитає головою. - Ти просто його не знаєш, він класний. Шкода що брат й завеликий. От якби у мене такий чоловік був.

- Віко, ти зараз брата вихваляєш?- підмічаю, скосивши очі.

- А що, він у мене завидний жених. Дивись,- здіймає руку й починає загинати пальці, перераховуючи всі чесноти брата.

А їх і справді багато. І роботящий й вмілий  у всьому, не кажучи вже що готувати вміє і так далі. Її бубніння не припиняється, а я вже втомилась слухати про її братика. Він мені не дуже то й подобається. Ненавиджу коли нав'язують, тим паче вона це й робить.

- Віко, не старайся!- підіймаюсь й прибираю зі столу.- Мені твій брат не подобається, - нахмурююсь й хитаю головою.

Вона змовкає й понуро опускає голову. Дивно та її мовчання триває довше ніж я гадала. Тицяючи щось на телефоні, вона сидить на ліжку й мовчить. Я вирішую взятись за роботу, оскільки  потім треба поратись по будинку. 

Перевіряю свій модем і він все ще не працює. Тому я відкриваю рукопис й наполегливо й вдумливо читаю його. Редагування зайняло  у мене кілька годин. Я повністю поринула в роботу, зовсім забувши про гостю. Та і їй здається моя присутність зовсім не потрібна. Хоча весь час вона мовчала й тицяла на телефон.

Так минає годин три. Спина затекла і я підводжусь, вигинаючись в боки. Роблю розминку й згортаю роботу над рукописом. Віка відводить погляд від екрана й уважно стежить за мною.

- Може прогуляємось?- пропонує вона і я вирішую що варто б вийти на вулицю. Тим паче мене чекає робота по господарству. 

Ми виходимо на вулицю і йдемо до озера. Сьогодні погода погіршилась ще більше. Сніжити стало сильно. А поривистий вітер, дмухаючи в обличчя, просто дратує. На озері я зупиняюсь біля великої розлогої верби. Її віти слугували нам тарзанкою. Зачіпаючись за них, ми з друзями розгойдувались й плюхались у воду. Всміхаючись, я пригадувала як це було чудово. Зараз озеро скувала крига й Віка вже встигла потоптатись скраю. Помітивши це, я побігла витягати її звідти. 

- Йди сюди,- просила я.

- Чого ти, сама йди, покатаємось,- галасувала вона.

- Ти що не бачиш, що лід тонкий. Повертайся!- наказала я та вона вже була далі від берега. 

Вилаявшись, я повільно рушила за нею. Ненавиджу лід. Ноги починали тремтіти. Ступивши кілька кроків, я послизнулась й упала. Нещодавнє забиття коліна відгукнулось з новою силою. Віка підійшла  до мене й засміялась. Покрутившись, пішла далі кататись.

Я підвелась і вже вирішила, що нічого не загрожує, як ця мала дурепа провалилась під лід. Копирсаючись на поверхні, вона горланила на все село. 

Чорт! Схопившись з місця, я підійшла ближче. Поряд з нею лід був крихким і я добре знала - піду за нею під воду. Віка не могла вибратись хоч і було не глибоко. Лід обламувався від різких та швидких рухів і вона починала тремтіти.

- Аліно, допоможи,- благала вона. 

- Тримайся!- просила її й, опустившись на лід, повільно підповзала ближче. Схопила її мокру руку обома, намагаючись втримати. Вона панікувала й зовсім не чула, що я говорю.