Розділ 6

Змовкнувши й розкривши рота, Люська подивилась на мене. Заціпеніло округлила очі, махаючи головою як від мари. Ось тепер я бачу як змарніли її очі. З колись яскраво осяяних блакитних озерець лишились тьмяні болота. І справді, важко сказати, що дівчина. Кілька років добряче побили її й додали років з десять.

- Аліно, - прошепотіла вона. 

- Ну от ми й зустрілись, - упевнено промовила у відповідь й, потягнувшись, узяла її за руку. 

- Яким вітром? - нервово відсапнула вона руку й підняла підборіддя. 

- Треба бабусин будинок продати, от і приїхала,- пояснила я.

- Все ж вирішили спекатись?

- Ні, - похитала я головою. Хоч це і не її справа.- Просто тут жити точно ніхто не буде.

- Ну так, що тут робити таким леді,- засміялась вона, зиркнувши на продавчиню. 

Я стенула плечима, стиснувши зуби, минула її й пішла на вихід. Її очі промовисто відповіли мені на всі питання. Злоба й гординя. Для мене ця зустріч була важливішою ніж для неї. Люська  завжди лишалась мені другом, попри впевненість, що я в чомусь завинила. Але подібні люди ніколи не змінюються. Де там, побачити під носом?! Будуть когось звинувачувати, щоб вибілити себе. 

Крокуючи до будинку, я поверталась у ті миті, коли була безтурботною дівчинкою. Це були короткі миті раннього дитинства. Майже усе життя я була відповідальною.  Серйозна й  виважена. Завжди заклопотала дорослими справами. Хто?! Хто вкрав у мене дитинство?! Чому я не могла бути звичайною дитиною?! Хто позбавив мене таких простих радостей життя, як спогади про щасливе дитинство. Відповідь проста: батьки й нав'язана мені відповідальність. 

У кишені задзеленчав телефон і я мимовільно дістала його та прийняла виклик. Дзвонив Леонід Степанович і я дуже зраділа йому. Повідомив, що надіслав мені на пошту рукопис над яким треба попрацювати. І хоч потрібно терміново, він  не квапитиме через свята. 

- Свята? - перепитала я, зупинившись серед вулиці. Збагнула, що зовсім загубилась в часі. - А, так. Ви не хвилюйтесь, як впораюсь надішлю вам на пошту. Дякую за довіру. І з прийдешніми.

Я подивилась на телефон й  усвідомила, що Новий рік вже через три дні. Та невже я буду святкувати його тут сама?! А хоча яка різниця тут чи у квартирі, все одно ж одна. 

У повітрі з'явились пухкі сніжинки й густо посипав сніг. Повернувшись, я взялась готувати їжу. Затопивши піч, прогріла будинок. Коли у печі вже спокійно тліли дровенята й шлунок був наповнений, я заварила собі каву й умостилась на ліжко й відкрила ноутбук.  Добре хоч прихопила з собою модем-флешку, але мережа чомусь була недоступна. Я не змогла під'єднатися до інтернету, а інакше я пошту не перевірю й, тим паче, не витягну звідти рукопис. Визирнувши у вікно, я помітила світло в  будинку навпроти.  Там мешкає цей Михайло, як і говорила баба Рая. От тільки чи є у нього інтернет?! Треба перевірити. Закинувши у піч кілька великих колод, я вирішила вибігти на кілька хвилин. Вдягнувшись, я схопила ноутбук й пішла до сусіда. 

На вулиці жахливо сніжило, величезні лапаті сніжинки перетворили моє волосся за кілька хвилин на мокрі висульки. Топчучись на порозі його будинку, я все ж натисла на дзвінок. 

Через кілька хвилин двері відкрились всередину й на порозі з'явилась темноволоса дівчина. Ясно не донька, бо надто доросла, а як на дівчину, то замолода. Я скосила очі й вже збиралась втекти, але вона мило всміхнулась й заговорила:

- Ви до нас?

- Так, я ваша сусідка навпроти. Мені потрібно з Михайлом поговорити. Він вдома?

- Еге ж,- засміялась вона й закричала,- брате, йди сюди. До тебе прийшли.

Лишивши двері відчиненими, вона зникла всередині. Через мить на порозі з'явився Михайло у фартусі й з рушником в руках. В спортивних штанях та легкій темній футболці виглядав досить мило й по-домашньому. Помітно здивувався, звівши брови догори й поспішив запросити зайти.

- Чого ти на морозі стоїш? Проходь,- продовжив витирати руки вафельним полотенцем. 

Я увійшла й зупинилась  в коридорі. Повернулась до нього й натягнула легку усмішку. Він терпляче чекав поки я заговорю, а я не знала, що сказати. Він якось відрізнявся від того, що був у мене вранці. Хоча погляд такий же нахабний. Таке відчуття, наче я вже бачила ці зелені очі. Примружившись, я все ж пересилила себе й попросила про допомогу.

- Мені треба лист витягти з пошти, а у мене модем не працює. У вас є інтернет?

- Так, звичайно, є, ми ж не в лісі живемо. Проходь, - вказав рукою убік сходів і я пройшла вперед. 

Ми піднялись вузькими сходами на другий поверх його будинку й пройшли у простору спальню. Яскрава й простора кімната з приглушеними відтінками оливки й бежевого. Або у нього хороший смак, або тут приклала руку жінка. Не можуть чоловіки бути настільки обізнаними в інтер'єрі.

Широке ліжко так і манило на нього влягтись, адже стареньке у бабусі не надто зручне. Біля ліжка стояли дві маленькі тумби по боках, у кутку кімнати письмовий стіл та крісло. На столі стояв великий монітор комп'ютера, якась кумедна лампа й лежали теки. Я пройшла до столу й присіла в крісло.

- Можеш тут під'єднатись, - підійшов він до столу й потягнувся до верхньої полиці рукою. Він стояв так близько, що від нього запашно ваніллю й корицею. Чи все ж знизу?! Подавши мені аркуш на якому красивим каліграфічним почерком було написано пароль до вайфаю, він додав, - я тебе лишу, треба дістати кекс з духовки.

Я покивала й він пішов. Приємно вражена, я провела його поглядом. Він що реально готує?! А як же дружина. Хоча обручки я не помітила. Та і яка мені різниця?! Відкривши ноутбук, я увімкнула його й швидко під'єдналась до мережі. Дістала листа й надіслала кілька з привітаннями на пошту друзів, мами й тата. 

Закінчивши, я роззирнулась довкола. Так сказати, скористалась моментом. На столі стояла рамка з фотографією Михайла та дівчинки, яку я бачила унизу. Хто вона? Скидається на родичку. Чимось вони схожі. Ці маленькі, пухкі губи й загальні риси. Махнувши головою, я припинила дивитись на його фото.