Розділ 2

Що змінює наше життя, робить нас вразливими?! Постійний подразник мого життя це сусіди. Як же хочеться відсторонитись, зникнути від усіх куди подалі. А краще щоб їх не було. Ремонт, дрижання стіл. Щоденний стукіт та бруд у під'їзді. Якби я знала, що таке терпітиму, купила б квартиру в іншому місці. 

З самого ранку, а саме п'ятої, я почала  блукала квартирою, стискаючи скроні. Голова розривалась від болю і навіть таблетка не допомогла. І як рішення - мамине прохання поїхати в Ковалівку, до будинку бабусі. Загорівшись ідеєю, я схопила валізу й зібрала  речі, що можуть знадобитись у селі. 

І чхати, що наближення свят, немає роботи й штормове попередження. Люди весь час сіють паніку. Тому немає сенсу довіряти всьому що чуєш. А кілька днів у тиші на природі допоможуть зосередитись та перемкнутись на робочий лад. Потрясіння зі звільненням вибило землю під ногами. 

Не вагаючись, я зібралась й рушила на вихід. Та все ж повернулась і перевірила чи все вимкнула. Адже кілька днів мене не буде і статись може що завгодно. Перекрила крани на воду та газ й зі спокійною душею покинула місто. 

Надворі все так же сипало. Густий, лапатий сніг. Справжня мрія для дітлахів. Оце так подарунок перед Новим роком. Колись і я любила сніг. Ми з татом завжди ліпили сніговика на подвір'ї у бабусі. А потім він пішов. Не витримав постійну відсутність жінки вдома. Бабуся не могла замінити його дружину. Хоч як то смішно не було. Жити в домі тещі та й з тещею справжнє випробовування для чоловіка. Але мама була вимушена їздити працювати за кордон. Її метою було забезпечити мене. Дати мені світле майбутнє. Але їй так і не вдалося витягти мене за кордон на довше ніж на місяць під час відпустки. 

Закинувши речі у багажник, я змітаю м'якою щіточкою сніг з авто й вирушаю на заправку. Вмостившись зручненько, застібаю пасок та вмикаю магнітолу. На черзі Бредбері, давно чекав. 

На дорогі забагато автівок і доводиться стояти у маленькому заторі до заправки. На людей не діють установки. Навіть попередження про шторм нікого не лякає. Усі все одно рушають в дорогу. Це й зрозуміло, перед святами багато справ. Лише я, як істукан без нагальних справ. Подарунки мені дарувати нікому, а матусі й таткові я вже відправила кошти на подарунок. Татко теж поїхав за кордон, але у протилежному напрямі від мами, в Росію. Коротше у всіх своє життя. 

Заповнивши бак до гори, я намагаюсь прорватись на трасу до Ковалівки. Хоч їхати близько години, засніжена, слизька дорога ускладнює подорож. Стояти у заторі напрочуд весело. Особливо коли маєш змогу спостерігати за людьми. В Мінівені попереду відбувається щось напрочуд веселе. Дітки на задньому сидінні вміють зайняти себе в автомобільному колапсі. Хлопчик віком до десяти й дівчинка менша на кілька років. Вона так хвацько смикає братика за волосся, що той відштовхує її. Тупиться у телефон, на якому видніється якась гра. Батьки попереду щось обговорюють, жінка встигає слідкувати за дітьми та махати руками до чоловіка за кермом. Щасливі!

Авто позаду починає сигналити, адже я залишилась коли авто попереду рушило на кілька метрів. Озирнувшись, я нервово сіпнула водію й  відпустивши гальма, повільно рушила вперед. Знову зупинившись, я вимкнула аудіокнигу. Філософські думки  лише дратують, і навряд вирішать проблему. А вона вагома. Провести у дорозі весь день я ніяк не планувала. Добре хоч продукти купила. Діставши з пакета на задньому сидінні питний йогурт, наповнила шлунок. Так не вчасно все це.  Під гудіння позаду знову рушила вперед. Нерви починали здавати. Особливо дратував той водій, що нетерпляче сигналив мені щойно я застигала на місці. Не можу ж я весь час рухатись і бути в колії. Увімкнувши радіо, я трішки відволіклась від ситуації.

Через пів години ми нарешті вирвались із затору. Виявилось, що на виїзді на трасу якась автівка злетіла з дороги й на місці працювали служби. На щастя, більше таких пригод не сталося. І вже веселіше я їхала далі. Веселі мелодії та привітання з прийдешніми святами від зірок здавались вчасними. 

Минувши вказівник "Ковалівка", я звернула й  поїхала сільською дорогою. Перемети подекуди ускладнювали проїзд, але повільно рухатись центральною частиною дороги можна було без перешкод. Все діставшись села, я помітила верхівки дерев. 

Але озираючись на сигнали позаду, збилась з курсу. Авто занесло. Я вхопилась міцно за кермо й натисла на гальма. Через мить авто було в заметі. Машина агресор зникла з поля зору, але я лишилась на краю дороги. Спроби вибратись були невдалими. Я вийшла на мороз й оцінила ситуацію. Колеса загрузли конкретно. Крихка поверхня лише прокручувала колесо під собою. 

Мережа мобільного оператора була недосяжна. Ну так я ж серед поля зупинилась. Тупцюючи на місці близько години, я почула рохкання. Позаду показався трактор. Я вибігла на дорогу й, махаючи руками, зупиняла його. Він зупинився  в кількох метрах від мене. Водій вистрибнув й підійшов до мене.

Чоловічок низького зросту з борідкою та світлими очима. Він відразу ж кинувся до авто й оцінив проблему. На мою вдячність йому було байдуже. Мовчки дістав трос й прикріпивши до мого Форду, завів мотор свого трактора. Через кілька хвилин й попри сіпання на місці, моя машинка все ж вибралась на середину дороги.

Трактор поїхав вперед, а я рухалась за ним. Діставшись села, я нічого нового не побачила. Довкола такі ж стареньку будинки й сучасні вілли місцевих меценатів. Та й столичних тут вистачає. Хто ж не хоче мешкати у мальовничому містечку за сімдесят кілометрів від столиці. Трактор зник з поля зору, коли  я зупинилась на розвилці.

Я добре пам'ятала дорогу до бабусиного будинку. Вулицю, будинок, озеро, що передує його. Але я зупинилась й повільно вдихнула. Я не була тут давно, а останніми роками взагалі уникала повернення сюди. Тремтіння й щем у серці від згадки минулого все так же зупиняв. Але я наважилась подивитись своїм страхам в очі. Нічого ж не станеться? Правда?!