Розділ 1

Кілька хвилин я просто дивлюсь на порожню склянку, не усвідомлюючи що сталося. Та все ж хапаю пляшку з водою, відкручую кришку й наливаю до склянки. Жадібно ковтаю рідину й так поки не відчуваю важкість у шлунку. Такого повороту я точно не очікувала. Спокійно підіймаюсь й крокую до дверей.

Стиснувши зуби, швидко йду до кабінету боса. Секретаря на місці немає і я без жодних вагань заходжу всередину. Прочинивши двері чую сміх та миле тріпотіння. Анфіса, вмостившись на край столу, накручує на руку масивну, смугасту краватку боса. А той, розкинувшись у кріслі усміхається як Чеширський кіт та погладжує плече дівчини.

Примружуюсь, роблю короткий стук у двері й проходжу. Анфіса зістрибує зі столу й поправляє спідницю-олівець, що підкреслює її витончені форми, донизу. Явно не очікувала що їм хтось заважатиме. Бос, вирівнявся у кріслі й жваво поправляє краватку, що досить непогано підходить під колір очей.

- Ліко, це ти?- він збентежено зиркає на Анфісу. І та миттю зникає за дверима.

Я мовчки проводжаю дівчину поглядом й проходжу до столу, стиснувши зуби від болю.

- Я тобі все сказав, — відводить погляд на екран, тільки но я опускаюсь на стільчик.

- Але Борисе Глібовичу, за що?- розводжу руками.

- За що?- закочує очі під лоба й дивиться на мене.- Систематичні спізнення, пихатість, сварки.

- Але ж я добре виконую свою роботу,- запевняю його в помилці.

- Це не обговорюється. Збирай речі! - кидає мах рукою на двері й, натягнувши окуляри на носа, удає зайнятість.

Я на мить заплющую очі й невдоволено зітхаю. І це така вдячність за мою віддану роботу. Тут і гадати не треба, Анфіска росте на очах, тепер із секретаря стане керівником відділу. І хіба когось хвилює що у неї незакінчена вища освіта й нуль знань про редакцію.

Підводжусь й повільно, а раптом передумає, йду до дверей. Ступаю на ногу впевнено, стримуючи крик всередині. Але бос мовчить. Отже, це реальність. Минувши секретаріат, скоса позираю на Анфісу, що удає зайнятість й сумно підводить брови.

- Співчуватимеш собі,- кидаю наостанок й усмішка сповзає з її лиця. Скривившись, пирхає у відповідь.

Найбільше не люблю гнилість й лицемірство. На дух таких людей не переношу. Але як не крути довкола тебе люди чи вовки. Мені часом простіше уявити, що це тварини. Адже задля власної вигоди готові згодувати тебе, відати на поживу. Не кажучи вже про підстави та наклепи.

Я збираю речі до великої картонної коробки, позираючи час від часу у вікно. Мені не вистачатиме цього краєвиду. Навесні за вікном буйно цвітуть каштани й ароматне повітря наповнює приміщення. І хоч в Ангеліни алергія на цвітіння, я все ж користувалась моментом подихати цим чудовим ароматом.

Важке зітхання привертає увагу й колега все ж наважується запитати. Відсуває крісло від столу й підходить до мене.

- Ліко, чого він тебе звільнив, хоч пояснив?- опускає руку мені на плече.

- Не знаю,- забираю зі столу рамку й обережно опускаю у коробку.- Мабуть, знайшлась причина. Та ти не хвилюйся, я не пропаду.

- Я запитаю у знайомих, може десь потрібен редактор.

- Буду вдячна,- обіймаю на прощання Ангеліну, й зібравши речі, рушаю на вихід.

Я прив'язалась до цього місця. Три роки як не крути багато. І до колективу. Стільки вилазок на свята спільних було. Таке не забудеш. Майже як сім'я мені стали. Але тепер я стала неулюбленою донькою і мене погнали геть.

Лишаючи будову, я вкотре зупиняюсь й меланхолічно озираюсь. Злість і сум одночасно вирують всередині. Несправедливість й поштовх рухатись вперед.

А чи є сенс?! І куди?!

Сховавши коробку на заднє сидіння, я залізла в авто. Просто сиділа й не знала що робити. Вперше за стільки років я наче на роздоріжжі. Ніяких ідей чи важливих справ. От і все. Закінчились мої заклопотані будні. А здавалось гора роботи й не просвіт набридне.

Я зиркала крізь скло на вулицю й дивне відчуття панувало всередині. Щось схоже на розпач і сум, і навіть страх. Розгубленість просто вибивала з колії.

Дзвінок вивів мені зі стану ступору, замовник вимагав негайно привести роботу. І я перемкнулась на важливу місію.

Діставшись закладу, де ми мали зустрітись, я відразу ж відвідала вбиральню. Леонід Степанович хороший замовник. Якщо добре працюватиму, дохід буде більшим і вищим. Тож впевнившись у своєму діловому вигляді, я вкотре заплющую очі, щоб розслабитись, але хвиля болю розноситься й ламає весь мій запал. Поправляю волосся, зібравши його у низький хвіст. Блиском приховую пересохлі губи й піднявши підборіддя, стискаючи зуби.

У ресторані людей мало. Деінде сидять поодинокі відвідувачі. В кінці залу сидить замовник й читає газету. Завжди дивуюсь його звичці, але мені до вподоби. Рідко зустрінеш людину з газетою чи з паперовою книгою. Але я добре знаю цього чоловіка і він людина старого гарту, не зраджує реальним речам і таким приємним, як тримати у руках винахід людства.

Підходжу й мовчки опускаюсь на стільчик навпроти. Степанович підводить погляд з-під окулярів, але продовжує читати. А я склавши руки як у початковій школі, уважно дивлюсь на його зацікавлений й важливий вигляд.

- Може замовиш собі щось?- промовляє, перегортаючи сторінку й знову зиркає з-під окулярів.

- Дякую, — киваю й кличу офіціанта.

До мене поспішає молоденький хлопчина, світленький й дрібний, як комар. Але я вже поважаю його — працювати у молодому віці це перемога, принаймні над лінню.

- Мені американо з вершками,- роблю замовлення й хлопчик поспішними кроками прямує до баристи.

Я терпляче чекаю коли мені нададуть час й дістаю папери з теки. Кладу їх на стіл ближче до Степановича. Він шурхотливо складає газету й відкладає на край столу, перекидає ногу на ногу й щиро всміхається.

- Як мама?- тягнеться рукою до чашки й підвівши до рота, зупиняється,- Ви давно не бачились?

- Давно,- випрямляюсь у кріслі.- Майже рік. У неї все добре, ви не хвилюйтесь. Передавала вітання.

- І від мене передавай, — примружує очі й усміхається. Тоді робить маленький ковток напою, ставить чашку назад на блюдце й відсовує на край столу.

Степанович бере папери до рук й уважно гортає, перечитуючи. Я стискаю губи й повертаюсь до власних думок. Поки він читатиме мине вічність. Завжди виважено й уважно це робить. Я озираюсь у пошуках комара зі своєю кавою, але його не видно на горизонті. Переминаю пальці й зиркаю у вікно.

Сніг важкими кетягами валиться на подвір'я, накриває все довкола й безжально ховає від сонця. Невідома сила змушує підвестись й підійти до вікна. Я підіймаюсь й лину як зачарована.

- Ай, — викрикую від болю, що пронизує моє плече. Офіціант розгублено кривиться й, хапаючи серветки з сусідного столика, починає відтирати залишки кави з мого светра. Я відштовхую його й починаю кричати від болю. - Серветки тут не допоможуть.