Пролог

Життя не дає другого шансу. Ніколи, запам'ятайте це. Навіть якщо вам здається, що він є - це не так. Не дарма у пісеньках співають "двічі в одну річку не увійдеш" і тому подібне. Принаймні, я в такі нісенітниці більше не вірю. 

Вже третій рік працюю в редакції відомої газети, де веду колонку "Життєва правда". Стільки разів стикалась з різними історіями, що аж дух перехоплювало. А головне такі ж голосні заголовки "Зцілення",  "Другий шанс", "Ніколи не пізно"... Аж нудить від цього оптимізму й див. В житті ж так не буває. Все буденне й занадто прозаїчніше. Про які казки й дива вони взагалі говорять?! 

Я вам так скажу, везе тому, хто везе. Тому й працюю з ранку до вечора на двох роботах. Проте вирвалась із замкненого кола бідності. Нарешті маю змогу подорожувати.

Придбала квартиру в одному з мальовничих районів Києва, щоправда, в кредит, але ж сам факт. Спокійно насолоджуюсь краєвидом з нового житлового комплексу, не хвилюючись, що одного дня благовірний вирішить завести нову ляльку й викине на вулицю. Все сама, не надіятися ж на диво й принців, що раптом з'являться й розв'яжуть всі твої проблеми. 

От так кожного дня, з ранку до вечора: редакція, у якій статейки пишу, потім редагую купу різного лайна. Ні, часом щось путнє трапляється, але в наш час то рідкість. І все через гроші, без них зараз нікуди. Тому і берусь за будь-який підробіток, щоб мати змогу жити як хочу. Коротше катаюсь як сир на сковорідці.

Чого мені ще треба від цього життя?!

Кохання? Не вірю більше. Було у мене вже кохання, нікому не побажаєш. Один втік з під вінця, другий зрадив, а третій. Останній взагалі унікальний. Володею звали, бігав за мною кілька місяців, все до ресторану запрошував, у вічному кохані клявся. А я дурепа здалась, погодилась, бо подружки торочать що давно час. Та й він ще такий привітний, милий. І де він тепер той Володя?! Немає, випарувався як ранковий туман.  

- Ти надто зайнята. Кому ж така дружина потрібна?!- часто повторював, поки не втік з кінцями.

Як тут вірити у кохання з першого погляду, коли зустрічаються одні недоумки. Ще жодного гідного й з такими ж рисами як у казках не зустрічала. Та й звідки ж їм узятись в реальності.  Тому я змирилась. Як не розчарування, так біль. Краще вже самій. Забезпечити себе можу і чудово. 

Мене все влаштовувало, принаймні до цього дня. 

 Я прокинулась вранці від жахливого звуку. Бій у стінку та дрижання поверхонь просто виводили із себе. Знову сусід ремонт затіяв. Великий недолік новобудов - весь час хтось робить ремонт. І чого б це раптом серед зими. Приспічило! 

Я сварилась вголос й ковтала пігулки від головного болю. Через цей вічний шум,  а триває він третій день,  я не можу працювати вдома. А здати рукопис наукової статті я мала ще два дні тому. Замовник уже всі вуха продзвенів. Коли та коли! От нетерплячий! А тут ще й підміняти Ангеліну довелось, бо вона захворіла, а її колонка без статті. Повне завантаження. От як навмисне. 

Схопивши папери наукової роботи,  я обережно складаю їх на портфелю, адже замовник прийде забрати й поспішаю на вихід. Але проблема в тому, що мої двері чомусь не відкриваються. Я дивлюсь у вічко й помічаю меблі, що стоять прямо перед моїми дверима. І що робити. Починаю галасувати й на щастя мене почуто. Два чоловіки відсовують диван убік і я відчиняю двері.

- Якого чорта! Ви що не бачите, що тут квартира. Навіщо мої двері заставили!- зиркають очима один на одного. 

- Вибачте господине, ми просто не знали що тут хтось мешкає, - виправдовується один з них.

- Чудово! Тепер знаєте. Минайте мої двері десятою дорогою, - сварюсь й крокую до сходів. Ліфт вони теж зайняли меблями. 

На вулиці сипить лапатий сніг й швидко тане під ногами, утворюючи тонкий шар води. Маленькими кроками поспішаю до авто й швидко забравшись всередину від непогоди, повільно видихаю. 

Надій на вдалий день, як і сонця не видно через хмари. Але я так просто не здамся. Вправно вирулюю й виїжджаю на головну дорогу.  З кожним кілометром швидкість доводиться зменшувати через наплив авто, тому я вмикаю радію, щоб абстрагуватись від проблем.  Як і очікувалось застрягаю у ранковому заторі. Ведучий по радіо прогнозує сильний шквал вітру й снігопад. 

- От знову!- хитаю головою.- Зараз він передбачить штормове попередження,- нагострюю вуха і справді, говорить про те, що ситуація з непогодою критична. 

Спроможність проїхати мінімальна. Гепаю руками по керму й  дістаю телефон. Треба попередити головного про спізнення. Як все це невчасно. А я так сподівалась на підвищення й звільнилось місце керівника відділом. Тепер навряд чи вдасться перехопити шматочок. 

Поки я шукаю потрібний номер, авто просуваються вперед й позаду чутно обурливі сигнали автівок.

- Їду! Їду!- викрикую, наче б то вони мене почують й тисну на газ. 

Як черепаха рухаюсь в автомобільному заторі маленькими наїздами,  до того під постійне дзижчання авто позаду. Через пів години вдається прорватись через навалу авто й рушаю у перший же об'їзд, щоб встигнути на засідання.  

Я часто в дорозі слухаю аудіокниги, але останню дослухала, а нову обрати поки не змогла. Тиша в авто трішки напружує, а по радіо стільки нісенітниці, що я врешті решт вимикаю його. 
Дзвінок матусі розряджає ситуацію. Схопивши навушник, вставляю у вухо й приймаю виклик.

- Хола мама,- уважно дивлюсь по сторонах, оскільки слизька дорога. 

- Донечко, ти пам'ятаєш про що я тебе просила?-  стислість це мамина риса. 

- Про що?- примружую очі, адже через зайнятість все забуває і мешкаю наче на окремій планеті.

- Ти коли поїдеш до Ковалівки? Бабусин будинок давно продати треба.

- Ой, - підводжу брови догори.- Я зовсім забула. Але скоро будуть вихідні і я з'їжджу. 

- Це треба терміново владнати. Мені нотаріус вже двічі телефонував.

- Обіцяю, - заїжджаю на стоянку й припаркувавшись, закінчую розмову.- Я ж завжди дотримуюсь обіцянок.