Будинок Ілюзій

– Це була моя помилка… – Степан, важко сопучи, заплющив очі, проте голова так само гуділа, як той вулик, який раніше знаходився у їхньому дворі. – Одна велика помилка, як і все моє життя! – з усієї сили він вдарив кулаком об стіл, від чого склянка з дешевим віскі задрижала, але жодна крапля напою так і не вилетіла з чарки через практично повне випиття її вмісту. В очах обездоленого не було ані щастя, яке тепер залишилося назавжди у минулому, ані думок про гарне майбутнє, щодо якого не могло вже й бути мови. – Що я зробив вам? Скажіть-но? Що? Невже я винен у тому, що сталося три роки тому? – у відповідь таке саме вібрування стін, меблів та усього до чого лише й могла доторкнутися людська рука. – Годі ж я кажу! Годі! – сорокарічний чоловік швидким рухом піднявся на ноги, потужно відштовхнувши старенького стільця, який ледве не впав, від перенапруження нового власника, який вже не міг терпіти дивних звуків та голосів, які весь час линули з усіх стін будинку. Звук, як здавалося Степану йшов від десятків картин, на яких були зображені різні мешканці будинку. Чому новий пожилець з першого погляду зненавидів їх, – питання риторичне, однак відомо лише, що його вибір переїхати до цього великого та пишного, одначе занедбаного, старого та дешевого будинку з’явився у нього вкрай раптово. Скоріше за все причиною всіх його неприємностей була якась невідома причина або, як він вважав чиаясь провина: його або ж його дружини та дітей. Хоча що хоч хтось з них міг зробити поганого? Всі вони були однією нормальною сім’єю, принаймні до того фатального випадку, який так закарбувався у його пам’яті та звів нанівець здоровий глузд колись такого геніального банкіра та фінансиста.

– Питання жити чи вмерти немає хвилювати тебе, адже не ти даєш на нього відповідь, – холодний, мов би потойбічний голос пролунав з довгого та темного коридору.

– Ну от просто чому я вимкнув там світло?! – тривожно подумав Степан, та не злякався заглибитися у морок, – Я втратив усе. Якщо ти бажаєш забрати ще й мене, я не буду пручатися, – втомлений чоловік відгукнувся на заклик голосів, рухаючись серед старовинних годинників та найрізноманітніших антикварних речей, які були розкладені на вітринах з обох боків стін.

– Ми не маємо бути твоїми катами, – знову донеслися звуки, які тепер гучною луною прокотилися ніби з-за спини, від чого навіть свічка на столі, за яким стільки годин провів Степан, погасла, – Ми лише ті, хто допомагає тобі зрозуміти те, що сталося, те у чому насправді не винен ніхто. – Біль у голові власника дому сильно подужчав, що стало справжнім поштовхом до розвитку його нездорової фантазії.

– Гаразд, нехай ви б були праві… Нехай! – швидким рухом він повернувся назад до найбільшого годинника зали, та став, як вкопаний, – Вся його сім’я стояла просто перед ним, цілісінька та неушкоджена, наче нічого й не сталося, а все й залишалося таким гарним і спокійним сном. Всі вони так і стояли у своєму вишуканому вбранні, з яким сіли у свій червоний кросовер.

Всі такі усміхненні, що мимоволі Степан все згадав, а з його ока скрапнула сльоза, що свідчила про почуття реальності, у той час, як картинка перед ним була чистою ілюзією. Чи не зовсім?

– Скажи, що змінилося? Кого ти втратив? – Марина підійшла дещо ближче, а блідо-синювате світло так лилося від неї і заполонило коридор своїм дивним мерехтінням. – Всі ми тут, ти тут, а це, можна сказати – наш дім. От тільки чому ти вирішив, що всьому має бути пояснення? І навіщо його шукати? Навіщо взагалі потрібно думати про те, кого тобі не вистачає, коли зараз ти тут? Коли тепер ми знову разом, от тільки в межах цього будинку… – Око Степана вже почало сіпатися, однак він кинувся до своєї родини, яка була такою реальною! От тільки справді: що змінилося? Чи ожили вони? Чи це омана? Чи це не вони? Чи це просто від виснаження? Чи від віскін? Чи від голосів будинку? Чи від неясності та нерозуміння подій? Чи це просто плід його фантазії?

Запитань може виникнути вкрай багато, але чи потрібні вони? 

– Ні… Це ж, це не так-к. Або як? Усі ви всього-на-всього плід уяви мого минулого!

– Та чи залишилося у тебе минуле? – в один голос запитали і духи померлих родичів Степана, і люди, яких він бачив лише на картинах, – Всі ці люди, у будинку яких ти зараз знаходишся, також пізнавали втрати та поразки, розчарування та невдачі. Вони пережили дві світові війни, революцію та громадянську війну і не здалися! Вони вірили, вони боролися, вони жили. За десятки років це місце прозвали “будинком ілюзій” через віру в існування щастя після поразок та початком нового після довгого шляху, який, як правило, закінчувався перемогами. Для нас усіх вступ до цього дому означає не якесь марення, а радше повернення, поверення до життя, яке саме по собі й ґрнутується на вірі! На вірі у життя, навіть після смерті, на вірі у смерті, що не означає біль, що долає перешкоди і не дає живим заглибитися у транс, в якому ти пробув увесь цей час. Ми не маємо бути видимі, аби існувати. Ми маємо бути живими в душах, аби жити.

Зараз, саме нас, на відміну від всіх інших гостів цього дому, бачиш тільки ти, але коли твоя віра досягне піку все зміниться… Головне – тільки вірити у життя, більше нічого. – Годинник у кінці коридору розкрився і потужне сліпучо-золоте світло, що ринуло з нього, як з прожектора, прибрало з поля зору всіх духів, проте не забрало їх з реальності. Натомість перед Степаном відкрився довгий та таємничий коридор, який ховав у себі загадки людського буття, та який впускав у себе лише тих, хто зберігав у своїй душі віру, попри всі невдачі. Як виявилося, Степан гідний того, аби змінити поняття “ілюзії” та зробити її реальністю з допомогою віри. От тільки ніяких ілюзій не існує, доки у цьому домі живе надія та та сама далека й ніби віддалена від усього зовнішнього світу віра…