Розділ 4

Від його поцілунку в мене паморочиться в голові й тягне низ живота. Я відчуваю слабкість у кінцівках. Мене так не цілували здається…  ніколи. Чи то просто я давно ні з ким не зустрічалася?

— Пробач, — каже, коли нарешті відліплюється від мене. — Це був порив. Мабуть, я краще піду.

Він встає з дивану й поспішно йде до дверей. 

— Спокійної ночі чи правильніше ранку і ще раз з Новим роком тебе.

— З Новим роком, — кажу я, та Макара вже немає в кімнаті. Лише кроки сходами на другий поверх нагадують, що мені це не наснилося.

Проходить кілька годин. Я перемикаю телевізор на музичний канал, де кліпи час від часу перериваються на святкову рекламу по типу “Свято наближається”. За вікном вже світає. Позіхаю, потягуюся і йду на кухню. Не погано було б випити кави, та я не додумалася її привезти. Заглядаю у шафки над плитою. На мою радість знаходжу банку розчинної кави. Ставлю чайник. Витягаю з холодильника рештки торта. Нарешті чайник закипає і я роблю собі каву. Кухню наповнює пряний аромат.

Я беру в руки чашку й дивлюся у вікно. Кілька сосен і земля у дворі вкриті снігом. За парканом ліс. Навіщось уявляю, що я тут живу і це мій будинок. Та повернімося до реальності. Зараз я доп'ю свою каву, з'їм шматок торта й поїду додому. На цьому моє святкування нового року закінчиться, як і власне відпустка, бо завтра я зателефоную своєму керівникові й відкличу її. Від цієї думки стає трохи сумно.

— Непогано пахне, — лунає позаду.

Я повертаюся. У дверях стоїть Макар, вже вдягнутий у куртку й з термосом в руках.

— Я зараз вже поїду, — кажу поспішно. — Не буду заважати.

Він проходить на кухню.

— А що як тобі залишитися ще на сьогодні, — каже раптом, вкидуючи ложку розчинної кави у термос й заливаючи кип’ятком.

— Навіщо?

— Як ти ставишся до такої зимової розваги, як катання на мішках з гірки?

— Поки що не впевнена. — Я округлюю очі. — Звучить трохи страшно.

— Облиш. Це весело, — каже Макар впевнено. — Ти доїла?

Я киваю.

— Тоді пішли.

Він бере рюкзак. Ставить туди термос. Потім з однієї з шаф дістає два старих мішки. Змовницьки мені підморгує. І цей його жест лякає ще більше. Я дитя міста. Найбільші розваги для мене — це сходити в кіно, в кав'ярню чи до бару з друзями. Оці всі речі по типу їсти шовковицю на дереві, обривати яблуню чи кататися на мішках так само далеко від мене, як Китай від США. 

Ми виходимо на вулицю. Він бере мене за руку й веде до гаража, де на нас вже чекає чорний пікап F-150, який виглядає не менш брутально, ніж його власник. Макар продовжує тримати мене. Я відчуваю тепло і кілька мозолів на його шкірі, які чомусь мене збуджують. Ох, Віко-Віко. Давно у тебе хлопця не було.

Ми сідаємо в авто. 

— А може я таки краще поїду додому? 

Він заводить двигун, ігноруючи мої слова й ми виїздимо з гаража, а потім і з двору. Якийсь час їдемо лісом і мій тривожний мозок вже починає обмірковувати чи не доведеться мені тікати через хащі від цього малознайомого мені чоловіка. За п'ять хвилин машина зупиняється й ми виходимо з неї.

— Ось, — каже Макар з гордістю й вказує рукою на майже вертикальний спуск вниз, як мені здається, висотою з багатоповерхівку. Потім дістає з рюкзака й розкладає мішок на снігу.

— Здурів? — Мене охоплює паніка. — Та я в житті туди не сяду. Це ж самогубство. Мене потім по частинах збиратимуть десь там… внизу.

— Це абсолютно безпечно. Я сто разів так робив.

— Ага, розкажи, — пхикаю я.

— То ти просто боягузлива міська дівчинка, яку обвела навколо пальця шахрайка і забрала гроші, — він починає з мене глузувати.

— Навіть не думай маніпулювати. Я просто не хочу, от і все.

— Добре, — Макар підіймає руки вгору. — Ти тоді сиди тут, а я прокатаюся. Якщо не повернуся, викликай швидку. А ще поліцію. Якраз поясниш їм як так вийшло, що розбився чоловік, до якого ти незаконно вдерлася у дім. Від його слів мене кидає в холодний піт. Тим часом Макар сідає на мішок й махає мені рукою на прощання.

— Почекай, — кажу, коли він вже готується відштовхуватися. — Я поїду з тобою. Але якщо зі мною щось станеться, то ти будеш винен.

— Нічого не станеться. Я обіцяю.

Сідаю поперед нього, а Макар обіймає мене за талію. Як мені здається, аж занадто притискається.

— Ну що готова?

— Ні!

Він сміється й відштовхується ногами. Ми летимо вниз. Від страху мені скручує живіт, перехоплює подих. Моє волосся розвівається. Й за секунду я розумію, що голосно верещу. Від паніки відчуваю легке поколювання по всьому тілу. А потім різко ми опиняємося вже внизу на снігу. Не ворушуся.

— Ти в порядку? — Лунає в мене над вухом.

Я киваю. Мене накриває виснаження й водночас щастя й ейфорія. Сльози котяться по моїх щоках. 

— Давай допоможу, — Макар подає мені руку і я пробую піднятися. Ноги тремтять і я ледь стою. — Це адреналін, — додає з посмішкою. — Скажи класне відчуття?

Дивлюся на нього як на ненормального.

— Знаєш що, — вириваю руку, — та пішов ти.

Йду у напрямку стежки наверх.

— Куди ти? — Кричить мені навздогін. — Чого образилася?

Я не звертаю на нього увагу. Мовчки здираюся наверх, що виявляється досить непростим завданням.

— Та почекай же ти, — лунає позаду. — Я справді не хотів тебе образити. Чесно. Просто це ж весело!

Він каже це так щиро, що я починаю сміятися — спочатку тихо, а потім мене накриває. І стає так легко на душі. І нічого більше не має значення. Зупиняюся. Повертаюся обличчям до Макара. В нього такий вираз, неначе я здуріла. Від чого сміюся ще сильніше. Й раптом помічаю, що йде сніг. Пухнасті маленькі сніжинки густим потоком сиплються з неба. Я підставляю руку, щоб піймати хоч одну. Та торкаючись моєї долоні вони моментально тануть й щезають.

— Гарно правда? — Каже з усмішкою.

Я киваю.

— За це люблю свою роботу. Немає нічого прекраснішого за природу, тварин, комах — все, що створене Землею, а не людьми.