Розділ 3

— Ти одружений? — Дивуюся. — А де твоя дружина?

Він прокашлюється так, ніби я спитала щось недоречне, хоча, на мою думку, в цьому нічого такого немає. В цілому мені все одно. Просто, якщо його дружина заявиться сюди першого числа і застане тут мене, то буде скандал.

— Вона померла, — каже через силу. — Давно.

— Пробач. Я співчуваю.

Знічуюся. Відчуваю провину за це питання й водночас мені здається дивним, що він досі носить обручку. Та бачу, що Макар не хоче про це розмовляти, тож більше не запитую. 

Підсовую до себе шоколадний десерт й починаю його жадібно їсти. Упродовж року я сиділа на дієті, дотримувалася правильного харчування, займалася спортом. Але новорічні свята — це період, коли я дозволяю собі все: шоколадні цукерки, батончики, торти, майонези, кетчупи й інші багатокалорійні соуси. 

Він здивовано дивиться на мене. Мабуть, я запхнула занадто великий шматок до рота. Відсовую тарілку й відводжу погляд. Йому не обов'язково знати, що колись я мала зайву вагу й купу комплексів, а потім занадто малу вагу й проблеми зі здоров'ям. Мама мене навіть водила до психолога. Та я досі суворо себе контролюю й дозволяю розслабитися лише на свята. 

Він ставить тарілку в посудомийну машину, миє руки.

— Я йду спати, а ти можеш у вітальні подивитися телевізор чи зайняти одну з кімнат для гостей на першому поверсі. 

Макар виходить з кухні.

Я залишаюся сама. Наливаю ще шампанського. Беру келих і йду до вітальні. Вмощуюся з ногами на диван й вмикаю телевізор. Пам’ятаю як в дитинстві я чекала Нового року, як найбільшого дива на Землі. Ми були такі бідні, що відбивні я бачила кілька разів на рік. Тоді брала тарілку, смачно поливала їх кетчупом й сідала біля телевізора дивитися фільм “Сам удома”. Атмосфера багатого будинку в Америці, ялинки, новорічних вогників зачаровувала й давала надію. 

Обводжу кімнату поглядом. Я ніби опинилася всередині фільму. Такий же розкішний дім, камін, ялинка, вогники гірлянди та зручний диван. Мене не полишає відчуття, що тут має жити не похмурий чоловік, а любляча родина з малими дітками, які будуть шукати новорічні подарунки під ялинкою першого січня.

По телевізору йде один з моїх улюблених фільмів “Відпустка по обміну”. Я роблю ковток шампанського, вкриваюся ковдрою, яка лежала скраю дивана. Тягнуся до телефона — на годиннику вже перша ночі. Вирішую, що немає сенсу лягати спати, бо через кілька годин мені їхати додому.

— Що дивишся? — До кімнати заходить Макар й сідає поруч. В руках тримає недопиту пляшку шампанського, яку він вочевидь прихопив “по дорозі” на кухні.

— “Відпустка по обміну”, а ти чого не спиш?

Макар знизує плечима.

— Не спиться. То цікавий фільм? — Він киває в сторону телевізора.

— А ти що ніколи не дивився? — Роблю великі очі. — Ти що — Кемерон Діаз, Кейт Вінслет, Джуд Лоу. Не дивитися фільми з такими акторами — це злочин і за це мають карати.

— Я не дуже багато маю вільного часу, щоб фільми дивитися.

Макар подається вперед й доливає мені шампанського. Сам робить ковток прямо з пляшки.

— Зазвичай я знаходжуся в поїзді чи в літаку, чи десь в дикій природі, часами полюючи за гарним фото або відеосюжетом.

— А хто тоді прикрасив ялинку й будинок? — Дивуюся.

— В мене є хатня робітниця. Вона приходить двічі на тиждень прибиратися й іноді готувати, якщо я в Україні.

— То ти мажор, — усміхаюся. — Якби замість мене хтось вдома прибрав. Слухай, а може це вона мені здала будинок? — Підхоплююся. — Замки не зламані. Ключі мені видали.

— Не може такого бути, — Макар хитає головою. — Галина Петрівна тут працює вже років десять, не менше. Ще з часів, коли я був одружений. — Він відводить погляд. — Дружина була не дуже домашньою. Ми разом їздили в подорожі. Це було наше спільне захоплення й водночас робота. Навіть познайомилися, коли полювали за фото орлана-білоголового в США. А приглядати за домом завжди залишалася Галина Петрівна.

— А потім?

— А потім дружина померла, — відповідає Макар. — Клялася бути зі мною в горі та в радості до старості, проте не дотримала обіцянки. Серцевий напад.

— Пробач, — мені стає ніяково і я жалкую, що запитала.

— Тобі немає за що просити вибачення, — Макар дивиться на палець з обручкою. — Пройшло вже п'ять років, а я ніяк не можу відпустити її. Хоча, мабуть, вже час.

Потім прокашлюється, робить ковток шампанського й повертає голову до мене.

— То що, подивимося фільм, як нормальні люди в новорічну ніч? 

Він усміхається губами. Проте в його очах я бачу прихований біль, глибоку рану, яка не заживає та самотність. Моє упереджене ставлення до нього поступово зникає. 

Допивши шампанське ми переходимо до вина, яке Макар приносить з кухні разом з новими порціями їжі з холодильника. Він розсуває диван й ми комфортно влягаємося, простягнувши ноги у напрямку телевізора.

— А в тебе є хлопець? Чи можливо чоловік?

Я пирхаю. Алкоголь вже розслабив мене і я відчуваю неначе лежу поруч з близьким другом.

— Де я, а де стосунки. Робота 24/7. 

— То ти кар'єристка? — Він здивовано підіймає брову.

— Не схожа?

— Якщо чесно, то не дуже.

— Мені це сприймати як комплімент чи образу?

— Що ти, як комплімент звичайно. — Він широко усміхається. — В тобі немає тої напруги, грубості, іноді навіть мускулиності, яка зазвичай є в таких жінках. 

— То ти мене ще на роботі не бачив. 

— А все ж таки хіба кохана людина, діти, подорожі не важливіше за роботу?

— Двадцять перше століття надворі. Жінки можуть досягати чогось так само як і чоловіки.

— Я не про те, — зітхає. — Всі можуть працювати. Просто мені здається, що людські стосунки важливіші.

Макар задумливо дивиться на стелю, а я на нього. Він зараз розмірковує як милий і чуттєвий хлопець, хоча спочатку здався похмурим і бездушним грубіяном.

— Не у всіх є триста штук на будинок і робота мрії, — сміюся. — Деяким людям доводиться багато працювати на менш привабливих позиціях, щоб заробити собі на життя.