Розділ 1

Усе життя я мріяла про повноцінну сім’ю, якої мені так не вистачало в дитинстві. Коли мені було одинадцять, тато пішов від нас і я довго плакала, бо думала, що це через мене. Що йому просто набридло слухати моє нескінченне ниття з приводу школи й лаятися зі мною через прибирання й не винесене сміття. Потім був перший Новий рік, який ми зустрічали вдвох. Я поглянула на засмучену маму й подумки поклялася собі, що настане день, коли я знайду свого прекрасного принца, з яким ми одружимося й заведемо двох діток. В нас буде великий будинок біля озера чи лісу, де на Новий рік ми прикрашатимемо разом ялинку й даруватимемо одне одному подарунки. Та ось мені вже двадцять вісім, а принца я досі не зустріла. Дітей також немає, лише робота 24/7, яка вичавлює з мене всі соки.

І ось нарешті, вперше за останні п'ять років я наважуюся взяти відпустку. Вирішую провести новорічні канікули з друзями в будиночку за містом. Відразу уявляю камін, прикрашений гірляндою й різноколірним дощиком, свічки, кілька ламп, які дають тепле помаранчеве світло, ялинку до стелі біля вікна, яка відсвічує десятком яскравих іграшок, великі коробки з подарунками. Шампанське, вино, новорічні салати, мандаринки та цукерки. А ще моїх друзів, з якими через свою постійну зайнятість я майже рік не бачилася: Алінку, Катю та Андрія. 

З дитинства я мріяла переїхати до столиці. Ще з восьмого класу, коли під час екскурсії до Києва ми зайшли у торгівельний центр “Глобус”. Я тоді подумала, що зроблю будь-що, щоб жити в цьому місті. І не судіть мене. На той момент торгівельний центр такого рівня для дівчинки з маленького провінційного містечка відчувався вершиною прогресу та успіху. 

Я виросла, здобула освіту в університеті. Та мрія про Київ не полишала мене. Й нарешті у віці двадцяти трьох років я здійснила переїзд. Та життя у столиці мало й інший бік — робота вдень і вночі, стрес, страшенна конкуренція і дорожнеча. Тож дуже скоро з замріяної дівчинки з великими амбіціями, яка збиралася ходити по всіх відомих клубах столиці, одягатися в дизайнерський одяг й жити в будиночку на Оболонській набережній, я перетворилася на виснажену жінку без мрій, з купою хронічних болячок й роботою в офісі. 

Я не мала часу ходити на побачення чи займатися спортом, хоча тренажерний зал знаходився за десять хвилин від мого будинку. Приходила з роботи близько десятої вечора, їла й знову сідала працювати. Вставала в п'ять ранку, збиралася на роботу й іноді, чесно зізнаюсь, спала стоячи в метро. Все що відчувала — це втома й апатія. Так пройшло п'ять років. 

Якось, дивлячись у вікно крізь дощ на сіре місто й уявляючи як в черговий раз зустрічатиму Новий рік на самоті перед телевізором з піцою й пляшкою вина, я подумала, що так не годиться. Життя проходить повз мене. Тоді зателефонувала Каті й запропонувала святкувати разом. Вона здивувалася, однак погодилася. Пізніше до нас приєдналися Аліна та Андрій. 

Кілька місяців я обирала місце в інтернеті. Довго гортала стрічку, аж поки не наткнулася на нього — двоповерховий будинок з червоної цегли з великими вікнами й видом на озеро та сосновий ліс. Це був ідеальний варіант й раптом я згадала свої дитячі мрії. На очі навернулися сльози. Це був він — будинок, яким я марила в дитинстві. Негайно зв'язалася з рієлтором, боячись, що хтось забере його у мене. На щастя він був все ще вільним на свята. Власники пообіцяли прикрасити дім й поставити ялинку. За додаткову плату звичайно. 

Я раділа як дитина. Негайно пішла до керівника, а через пів години вийшла звідти щаслива та усміхнена, тепер з вже офіційним правом відпочивати упродовж двох тижнів…  

Тридцять першого грудня вранці я зіскакую з ліжка і біжу до вікна. Товстий шар білого снігу вкриває двір й автівки. Лише витолочена доріжка нагадує, що тут живуть люди. Роблю собі каву, відламую шматок чорної шоколадки й виходжу на балкон. Зіщулююся від холоду, який пробігає мені спиною, але не перестаю усміхатися. Так відчувається свобода. Хочеться стрибати на місці від щастя.  

До будинку ми маємо з’їхатися ввечері. Аліна обіцяла привезти настільні ігри. Катя сказала, що спече пиріг з вишнею. Андрій притягне свої дитячі санки, а я маю приїхати до будинку раніше, щоб відвезти наше замовлення з ресторану й алкогольні напої. Тож роблю останній ковток ще гарячої кави і йду збиратися.

Через кілька годин я виходжу з ресторану “Квартал смаку”, навантажена важкими пакетами з їжею, викликаю таксі і їду до будинку. 

— До родичів? — Питає мене таксист й підморгує у дзеркало.

— До друзів, — усміхаюся я. — Перша відпустка за багато років.

— Що ж ви так, — хитає головою чоловік. — Немає нічого важливішого за сім'ю та друзів. Мені шістдесят і знаєте, життя пролетіло як одна мить. Кілька разів зустрічався з кимось, змінив кілька робіт. Постійно збирав гроші на щось. Все те колись ввижалося таким важливим. Але зараз згадую лише час проведений з сім'єю чи друзями. Не робіть так більше, — він знову підморгує мені у дзеркало. — Живіть своє життя, бо воно має властивість закінчуватися.

Я виходжу з таксі біля будинку, залишаю на сидінні шоколадку доброму таксисту, розплачуюся й поспішаю до воріт. Двір вкритий білим снігом і я вже уявляю, як Андрій кататиме нас на санках. Заходжу до будинку. Мене зустрічає тиша. Роззуваюся й заношу пакети на кухню. Засовую судки з їжею в холодильник. 

— Ти вже на місці? — Читаю повідомлення від Каті.

— Авжеж. Чекаю на вас. 

Вона спочатку щось пише, потім вочевидь стирає. Чекаю кілька секунд відповіді так і немає.

Я тим часом роззираюся. Проходжу до вітальні. Дім доволі просторий й світлий. Біля вікна стоїть пухнаста ялинка, прикрашена гірляндою, блискучим дощиком та різноколірними кульками. На верхівці встановлена зірка, яка майже торкається стелі. Тож все, що мені залишається, це покласти свої подарунки для друзів під неї. Потім сідаю на шкіряний диван. Беру пульт на столику і вмикаю телевізор над каміном. Там якраз йде фільм “Сам удома”. На мене накочують щасливі спогади з дитинства. Стає тепло і затишно.