Епілог. Архів розбитих світанків

Після того як Будинок голосів офіційно відкрився, нічого урочистого не сталося.

Ніхто не почув хор мертвих.

Стеля не розійшлася.

Старі касети не почали самостійно крутитися в магнітофонах.

Ніна Семенівна не вознеслася над полицями у вигляді покровительки архівної етики, хоча Юлія підозрювала, що за правильного освітлення й достатньої кількості чаю жінка цілком могла б організувати і це.

Люди просто приходили.

Забирали голоси.

Залишали голоси.

Змінювали дозволи.

Додавали примітки.

Просили закрити одне й відкрити інше.

Сварилися з формами.

Перепитували, чи справді можна передумати.

І дуже дивувалися, коли чули:

— Можна.

Архів поступово переставав бути місцем, де Юлія рятувала пам’ять.

Це, мабуть, було її найбільшим професійним приниженням за останні роки.

Виявилося, пам’ять не просила рятувати її щодня.

Іноді їй достатньо було не заважати.

У неділю вранці Юлія прокинулася о восьмій сорок сім і зрозуміла дві речі.

Перша: Олександр уже не спав.

Друга: він щось робив на кухні.

Це було значно небезпечніше.

Вона лежала ще хвилину.

Слухала.

Шафа.

Чашки.

Холодильник.

Щось металеве впало.

Тихе:

— Чорт.

Юлія усміхнулася.

Жодної касети.

Жодного запису.

Жодної спектрограми.

Просто чоловік, який намагався приготувати сніданок і вже програвав кухонному приладдю.

Після сьомої книги це звучало майже еротично.

Вона встала.

Накинула його сорочку.

За останні роки цей предмет одягу остаточно перейшов у режим спільної власності без формального договору.

Олександр ще іноді називав її своєю.

Сорочку.

Не Юлію.

Хоча з Юлією в нього теж періодично виникали проблеми юридичного формулювання.

На кухні він стояв спиною.

Босий.

У домашніх штанах.

Перед ним лежали яйця, хліб, сир і сковорідка, яка вже виглядала так, ніби планувала дати свідчення слідчим.

Юлія сперлася на дверний косяк.

— Що сталося?

Олександр не обернувся.

— Нічого.

— Пахне злочином.

— Сніданок.

— Саме.

Він подивився через плече.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Його погляд ковзнув по сорочці.

— Знову.

Юлія опустила очі на себе.

— Що?

— Моя.

— Ні.

— Юлю.

— Є документ?

— Чек.

— Не підтверджує поточного власника.

— У нас тепер усе через архівні права?

— Професійна деформація.

Олександр повернувся до плити.

— Кава готова.

Юлія підійшла.

Обійняла його ззаду.

Притиснулася щокою між лопатками.

— О.

— Що?

— Ти теплий.

— Сенсація.

— Можна опублікувати?

— Ні.

— Закрита тиша?

— Приватний голос.

Він накрив її руки своїми.

— Ти нормально спала?

— Так.

— Не снилися касети?

— Ні.

Олександр повернувся в її обіймах.

— Це вже одужання.

— Не перебільшуй.

Він торкнувся носом її носа.

— Можна?

— Яйця горять.

Олександр різко відвернувся.

— Чорт.

Юлія засміялася.

— Дуже романтично.

— Ти мене відволікаєш.

— Це був тест.

— Який?

— Чи пам’ятаєш про теперішнє.

Він вимкнув плиту.

Подивився на сковорідку.

— Теперішнє згоріло.

— Зате точно існувало.

Вони їли трохи пересмажені яйця.

Фікус Степан стояв на підвіконні.

Після пересадки він виріс і почав виглядати так, ніби нарешті фінансово забезпечений та морально розчарований.

Юлія подивилася на нього.

— Він нас засуджує.

Олександр:

— За сніданок?

— Загалом.

— Має підстави.

Телефон Юлії завібрував.

Вона автоматично простягнула руку.

Зупинилася.

Олександр помітив.

Нічого не сказав.

Юлія теж.

Телефон завібрував удруге.

Вона взяла.

— Софія.

— Тоді можна.

— Хто дав тобі право класифікувати мої повідомлення?

— Довгі стосунки.

Юлія відкрила.

Спочатку була фотографія.

Старий паперовий каталог.

Вона вже бачила її ввечері після фінальної частини.

Одне слово:

«СВІТАНКИ».

Але тепер Софія надіслала ще сім фотографій.

І коротке повідомлення:

«Знайшла всю коробку. Не відкривала. Думаю, вам треба побачити наживо».

Юлія перестала жувати.

Олександр побачив.

— Що?

Вона повернула екран.

Він дивився.

— Та сама?

— Схоже.

— Дванадцять?

— Так.

Він прочитав наступне повідомлення.

«На всіх червоні позначки. Одна дата. Різні місця. На внутрішній кришці є запис Віктора».

Юлія поставила виделку.

— Що за запис?

Софія не сфотографувала.

Написала:

«Не хочу виривати з контексту. Приїдьте».

Олександр усміхнувся.

— Вони всі навчилися.

— Дратує.

— Трохи.

Юлія подивилася на годинник.

— Ми можемо бути там за…

Олександр поклав долоню на її руку.

— Ні.

— Що?

— Сніданок.

— Сашо.

— Коробка чекала скільки років?

— Не знаю.

— Ще двадцять хвилин переживе.

Юлія дивилася.

Він підняв брову.

— Ти ж сама написала правила.

— Не використовуй їх проти автора.

— Це вже не твої правила.

Оце було правильно.

Нестерпно.

Вона взяла виделку.

— Добре.

— Правильне?

— Поки.

Вони доїли.

Без поспіху.

Майже.

Юлія перевірила телефон тільки чотири рази.