Частина Х. Будинок, де жили наші голоси

Будинок зустрів їх мовчанням.

Після кількох місяців касет, чужих зізнань, жіночих голосів у ліжку, батьківських слів із запізненням у два десятиліття, фальшивих злочинів, справжніх ревнощів і тітки Ліди, яка вміла перекричати навіть магнітну плівку, Юлія очікувала від нього більшого.

Хоча б скрипу.

Хоча б старого радіо.

Хоча б символічного падіння штукатурки їй на голову.

Нічого.

Він просто стояв.

Старий будинок біля водонапірної вежі.

Темні вікна.

Облущена стіна.

Похилений навіс.

Сходи, які виглядали так, ніби давно оформили заповіт і тепер чекали лише необережного гостя.

Юлія зупинилася біля хвіртки.

— І це він?

Олександр подивився на будинок.

— Ти чекала готичний замок?

— Хоча б блискавку.

— Сонячно.

— Дуже непрофесійна погода.

Максим, який ішов позаду з двома захисними кейсами, сказав:

— Я особисто вдячний, що не дощ.

Роман Черниш уже стояв біля дверей.

Поруч — Софія Березова.

Вона тримала ключ.

Старий.

Довгий.

Надто театральний для звичайного замка.

Юлія подивилася.

— Ви спеціально вибрали найсимволічніший?

Софія:

— Іншого нема.

— Шкода.

— Чому?

— Я вже подумала, що будинок теж знає структуру книги.

Олександр:

— Не давай йому ідей.

Софія вставила ключ.

Замок не піддався.

Спробувала ще.

Нічого.

Роман зітхнув.

— Я казав мастило взяти.

Олександр простягнув руку.

— Дайте.

Юлія одразу:

— О.

— Що?

— Чоловік побачив замок.

— І?

— Зараз почнеться генетика Віктора.

Олександр нічого не відповів.

Повернув ключ трохи назад.

Підняв двері за ручку.

Натиснув.

Клац.

Відчинилося.

Юлія дивилася.

— Ненавиджу.

— Що?

— Це було дуже по-батьковому.

На обличчі Олександра на секунду щось змінилося.

Не біль.

Уже ні.

Щось тепліше.

— Він би сказав, що замок стоїть криво.

— Артем теж це казав.

— Отже, точно.

Софія відчинила двері ширше.

Зсередини пахнуло пилом, деревом, металом, старими тканинами й тією специфічною прохолодою нежилого приміщення, яка завжди змушує людину говорити тихіше, навіть якщо ніхто не просив.

Юлія ступила першою.

Потім зупинилася.

— Ні.

Олександр:

— Що?

— Ти.

— Чому?

— Твій батько тут був.

Він подивився в темний коридор.

— Ти теж.

— Але…

— Разом.

Він простягнув руку.

Юлія взяла.

І вони зайшли одночасно.

Максим позаду сказав:

— Це настільки символічно, що мені фізично незручно.

Юлія не обертаючись показала йому середній палець.

— О, — сказав Роман. — Тепер нормально.

Будинок був меншим, ніж у записах.

Це завжди відбувалося з місцями дитинства.

Пам’ять мала дуже погані навички масштабування.

Коридор, який у юності здавався довгим, тепер закінчувався через кілька кроків.

Кухня була крихітною.

Вікно — нижчим.

Кімната, де колись одночасно говорили двадцять сім людей, зараз виглядала так, ніби двадцять сім людей могли поміститися тут лише за умови порушення кількох санітарних норм і особистих кордонів.

Юлія зайшла всередину.

На підлозі залишалися світлі прямокутники від меблів.

Біля стіни — старе піаніно.

Те саме.

Одна клавіша провалилася.

Юлія натиснула сусідню.

Вона видала звук, схожий на передсмертну скаргу.

Олександр:

— Не муч.

— Воно саме почало.

Роман:

— Бабуся хотіла його викинути ще двадцять років тому.

— Чому не викинула?

— Казала, що поганий інструмент теж заслуговує на свідка.

Юлія засміялася.

— Це дуже Ніна.

— Вона ще казала, що на ньому грало стільки людей без слуху, що воно вже відбуло покарання.

Максим фотографував розташування точок запису.

— Ось тут був перший рекордер.

— Біля дверей? — запитала Юлія.

— Так.

Роман показав полицю.

— Другий тут.

— Вікно.

— Третій на кухні.

— Четвертий?

— Біля піаніно.

Юлія стояла посередині.

Там, де був центральний мікрофон.

Заплющила очі.

У голові майже одразу повернулися голоси.

Молода вона.

Молодий Олександр.

Її мама.

Віктор.

Марина.

Тітка Ліда.

Ніна.

Діти.

Сміх.

«Не хочу, щоб він їхав за мною».

«Не хочу, щоб залишалась через мене».

«Я її знаю».

«Я його знаю».

Двоє людей, настільки переконаних, що розуміють одне одного, що навіть не спробували перевірити.

Юлія відкрила очі.

Олександр стояв поруч.

— Чуєш? — запитала вона.

— У голові?

— Так.

— Трохи.

— Дивно.

— Дуже.

Він торкнувся її пальців.

— Але вже не болить так.

Юлія подумала.

— Ні.

Потім усміхнулася.

— Тепер більше соромно.

— Це здоровіше?

— Не впевнена.

Максим:

— Ви можете відійти на хвилину? Мені треба заміряти центр.

Юлія повернулася.

— Архів знову виганяє людей заради точності.

— Саме.

Вони відійшли.

Роман відчинив двері в наступну кімнату.

— Фонотека далі.

Юлія відчула, як усе в ній автоматично зібралося.

Ось.

Остання кімната.

Та сама, що була позначена на старому плані:

«ФОНОТЕКА».

І примітка Ніни:

«Тут будинок слухав нас у відповідь».

Двері були зачинені.

Олександр уже простягнув руку до ручки.