Частина VІІ. Скільки коштує пам’ять

Гроші прийшли в архів у вівторок о дев’ятій дванадцять ранку.

Не валізою.

Не хабарем.

Не через таємничого чоловіка в темних окулярах, який міг би сказати: «У нас є пропозиція, від якої ви не зможете відмовитися», — після чого Олександр із задоволенням відмовився б просто через інтонацію.

Гроші прийшли електронною поштою.

У темі листа було написано:

«Стратегічне партнерство щодо збереження аудіальної спадщини Покровська».

Юлія прочитала тему тричі.

Потім покликала Максима.

— Це шахрайство?

Максим нахилився до монітора.

— Чому одразу шахрайство?

— «Стратегічне партнерство щодо збереження аудіальної спадщини». Нормальні люди так не розмовляють.

— Грантодавці розмовляють.

— Оце й лякає.

Олександр стояв біля кавомашини й спостерігав за процесом так, ніби вже знав, чим усе закінчиться.

— Від кого?

Юлія прокрутила лист угору.

— Фонд «Місто говорить».

— Чув, — сказав Максим.

— Хороше чи погане?

— Великий культурний фонд. Працюють із цифровими архівами, усною історією, музеями.

Юлія повернула екран.

— Пропонують фінансування на рік.

— Скільки?

Вона назвала суму.

Олександр перестав наливати каву.

Максим присвиснув.

Юлія подивилася на обох.

— Оце дуже професійна реакція.

— Я технічна людина, — відповів Максим. — У нас свист — офіційний фінансовий аналіз.

Олександр поставив чашку.

— Скільки?

Юлія повторила.

Він підійшов.

— Це багато.

— Я теж умію фінансовий аналіз.

Архіву гроші були потрібні.

Це було неприємною правдою, яку всі намагалися тримати в нижній шухляді разом із запасними кабелями, старими рахунками й надією, що волонтерство може нескінченно працювати на чистій любові до людства.

Не могло.

Сервери коштували грошей.

Резервні копії коштували грошей.

Зберігання фізичних носіїв — грошей.

Оцифрування.

Очищення звуку.

Реставрація касет.

Правова консультація.

Страхування.

Захищені сховища.

Оплата людям, які вже роками робили роботу за «дякую», каву й періодичні нервові зриви.

Навіть папки коштували грошей.

Особливо хороші архівні папки без кислоти.

Юлія одного разу побачила їхню ціну й сказала, що за такі гроші папка має не просто зберігати документи, а приходити вночі й морально підтримувати власника.

Олександр тоді запропонував купити одну замість психолога.

Тепер фонд пропонував суму, якої вистачило б на нормальний штат.

На обладнання.

На професійне сховище.

На резервний сервер в іншому регіоні.

На юридичний супровід.

На те, щоб Максим перестав оплачувати частину хмарної інфраструктури власною карткою й робити вигляд, що це «тимчасово».

— Де пастка? — запитав Олександр.

— Ти теж романтик, — сказала Юлія.

— Я реаліст.

— Це песиміст, який платить податки.

Максим уже читав вкладення.

— Тут сорок три сторінки.

Юлія застогнала.

— Отже, пастка документально оформлена.

Олександр узяв свою каву.

— Читай.

— Чому я?

— Ти журналістка.

— А ти людина, яка завжди знаходить дрібний шрифт.

— Саме тому я перечитаю після тебе.

Юлія глянула.

— Це недовіра?

— Це шлюбна функція.

— Ми…

— Технічно не одружені. Знаю.

Максим підняв очі.

— Ви можете або нарешті одружитися, або зробити окремий FAQ, бо я вже знаю цю репліку напам’ять.

Юлія показала йому середній палець.

— Професійна атмосфера архіву, — сказав він.

Вони почали читати.

Перші десять сторінок були прекрасними.

Фонд обіцяв фінансування.

Незалежність редакційної політики.

Підтримку реставрації.

Створення лабораторії.

Навчання команди.

Юридичні консультації.

Доступ до міжнародних архівних платформ.

Стипендії для дослідників.

Юлія поступово перестала чекати, що в документі з’явиться пункт про продаж душі.

На одинадцятій сторінці з’явився.

Не буквально.

Юристи все-таки мають освіту.

Формулювання було:

«Партнер отримує невиключне право використання відібраних архівних матеріалів у комунікаційних, освітніх, промоційних та фандрейзингових продуктах».

Олександр поставив чашку.

— От.

Максим перестав прокручувати.

Юлія перечитала.

— «Відібраних».

— Ким? — запитав Олександр.

Вони знайшли.

Спільною кураторською групою.

— Добре, — сказала Юлія. — Не страшно.

Олександр мовчав.

— Що?

— Далі.

Далі було гірше.

Фонд хотів право створювати короткі відеоролики з голосами.

Цитати.

Тізери.

Подкаст.

Документальний серіал.

Іммерсивну виставку.

Юлія зупинилася на слові «іммерсивну».

— Я вже ненавиджу.

Максим:

— Чому?

— Бо після слова «іммерсивний» люди зазвичай ставлять проектор на стіну й продають квиток утричі дорожче.

— Це упередження.

— Професійне.

Олександр прочитав наступне:

— «Можливість ліцензування окремих матеріалів медіапартнерам за погодженням сторін».

Тиша.

Юлія повільно сіла.

— Ліцензування.

— Так.

— Тобто продаж.

Максим:

— Не обов’язково продаж. Ліцензія може бути безкоштовна.

Юлія подивилася.

— Ти зараз адвокат диявола?

— Я уточнюю термінологію.

— Диявол теж любить точну термінологію.

Олександр перегорнув ще кілька сторінок.

— Тут є модель доходу.

Юлія підійшла.

У додатку була таблиця.

Можливі джерела фінансування після завершення гранту.